Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

фігури в кущі. Їм грає так, як живе — не задумуючись, без стратегії, без думки про майбутнє.

Світло м’яке і переливається, як золото, Едвард проходить повз і на якись час приєднується до гри. Всі знають, що на гроші грати заборонено, але Едвард не зважає на купу грошей і сигарет, які лежать тут-таки біля ігрового поля. Лише Їм і Сабіна ніколи не грають на гроші, бо їм ідеться про щось інше — про любов, про самотність, про свободу. І світять зірки дивним приглушеним світлом, Вифлеємська зірка й Міцар, і на цілій планеті, у цих вечорах в парку Клокхуспаркен, де здаля гавкають сторожові собаки, існують лише Їм і Сабіна, освітлені останнім передлітнім світлом чи світлом, що струменіє у них зсередини. Вони замкнені усередині самих себе і в знеболенні, яке дають одне одному. Ось як буває: раптом одна дівчинка кидається бігти через подвір’я, за нею біжить зграя медсестер у білому, які повалюють її на траву. Ми бачимо, що відбувається, та заледве звертаємо на це увагу, хоч воно завжди присутнє — загроза, що тебе перемістять кудись, замкнуть або присплять. Лише я вільна піти звідси, але мені хочеться одного — залишатися.

— Цінність короля безмежна, — каже Сабіна і йде собі.

Едвард навпочіпки присідає переді мною в траві. Щось у ньому є самотнього, я помітила, що він затримується в лікарні аж до самісіньких сутінків.

— Тебе підвезти додому?

З автомобільного радіо лунає музика, запах випаленої сонцем шкіри і бензину наганяє сон так само, як і теплий шум двигуна. Ми повертаємо за браму, біля сторожового будинку стоїть Сабіна з моїм капелюхом на голові.

— Ти забула, — каже вона, коли я опускаю віконне скло. Я забираю капелюха, і тут вона хапає мене за зап’ясток і цілує його. Запихає мені в долоню щось тверде, згорток купюр. Між купюрами втиснена маленька троянда.

Я засинаю, а коли прокидаюся, зустрічаю погляд Едварда у дзеркалі заднього виду.

— Мені снилося, що я впала, — кажу прямо в повітря.

— Не треба боятися падати. Уві сні можеш падати і не завдати собі шкоди. Не буде видно ані сліду, ані дірок.

Його погляд в дзеркалі темний, ніби зіниці розширились на ціле око, але голос м’який і теплий, як завжди.

— Єккі, знаєш, що таке свідоме сновидіння? Це сни при свідомості, коли ти сама можеш впливати на те, що відбувається. Таких снів можна навчитися. Від них ти матимеш користь.

— Ти так думаєш?

— Я певен.

У брамі я обертаюся, він сидить і дивиться на мене, в руках тримає запалену сигарету. За мною зачиняються двері, підіймаючись сходами, я чую, як заводиться двигун.

На вході до Природничо-історичного я залишаю Сабінин пакунок. Там сидить дівчина з посрібленим волоссям, продає квитки. Вона забирає пакунок, навіть не глянувши на мене, ніби я невидима. Її волосся блищить в темряві маленької будки, я ще ніколи не бачила чогось подібного. Мені не вдається чітко роздивитись її бліду постать за склом, вона сидить там, ніби екзотична тварина. За якийсь час передає мені інший пакунок. Він пахне солодко і кисло, як ладан. Я одразу, не дивлячись, кладу його в кишеню і рушаю холодною кам’яною підлогою назад. Тепер я кур’єр, одна зі швидких стріл Сабіни.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

— Улофе, що ти думаєш про своє перебування тут?

Лікар Яновські передає через стіл коробку льодяників. Улоф бере карамельку, але так і залишає її на столі.

— У лікарні?

— Так.

— Не знаю. Щось інше мені невідоме. Я ж пробув тут усе своє життя.

— То лікарня стала для тебе домом?

— Ні, не домом. Але тут у мене було ліжко, всі мої речі, тут у мене були друзі. І ви… Відтоді, як я виріс, у мене ніколи не було дому.

— Як гадаєш, тут могло щось бути по-іншому?

Улоф обережно запихає карамельку до рота і розсмоктує її.

— Мені дуже хотілося б поїхати на похорон батька. Він ніколи не відвідував мене тут, тому я хотів би поїхати до нього.

— Я розумію. Часом нам не вдається попрощатися.

— Так. А тепер уже нікого нема. Мами теж.

— Так.

Будівлею проноситься звук легкого вітру, наче усі двері