Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Він розплющує очі, лежить і дивиться на крони дерев, погляд нерухомий, з нього струмує лише те слабке світло, яким би темним він не був. Я обережно торкаюся його руки, вона прохолодна, але не холодна. Над нами шурхотить листя. Інґер Фоґель краєм спідниці витирає кров.

— Кожний ангел — жахливий ангел, — каже він і відвертається від мене.

Тоді звертається до Інґер Фоґель:

— Скажи їй, щоб ішла. Вона може повернутися завтра.

Вони виносять його, а я беру свою сумку і йду звідти.

Коли я наступного разу бачу Сабіну, та сидить на сходах і курить. Вона блідіша, ніж минулого разу, шкіра блискуча і волога, волосся хоча й світле, але потьмяніло, нагадує колір старої помийної води. Наче щось повільно вибілює її зсередини, аж до цілковитого зникнення.

— Твій тато вже в порядку.

— Справді?

— Він просто вдарився головою. З усіма трапляється. Краще йому зав’язувати з таблетками і всяким таким повільно, не можна просто взяти й кинути все отак зразу. Тоді щось ламається. Я не знаю, що саме, але щось трапляється. Велике зло.

Він грає на фортепіано в кімнаті для зібрань, і його обличчям котяться сльози. Поруч сидить Інґер Фоґель, щось занотовує великою червоною ручкою. В кімнаті сонячне світло падає лише на них, на всьому іншому лежить тінь, а вони здаються ніби підсвіченими зсередини. Якийсь час я стою і дивлюся на них, а потім йду геть.

Дорогою зустрічаю Едварда.

— Ти що, ніколи не впріваєш у цьому хутрі?

Усі запитують про хутро, наче воно — найважливіша й найсенсаційніша річ на світі.

— Ти бачив мій светр? — запитую я у відповідь.

— Ми його викинули. Він зовсім понищений.

Він кладе руку мені між лопатками, на те ж місце, що й раніше.

— Ти в порядку, Єккі?

— Я в порядку.

Літній чоловік у тісній куртці зупиняє мене на виході. Він виглядає таким старезним, ніби завмерлим в зовсім іншому часі. Волосся, змочене водою і зачесане назад, він весь ніби ретельно випрасуваний, мала спортивна куртка і величезні штани, які тримаються на парі яскраво-червоних підтяжок.

— Мені хтось телефонував? — запитує він, пильно дивлячись на мене водянистими жовтуватими очима. Виглядає наляканим, його велика рука тремтить, коли він її піднімає.

— Запитайте у Інґер Фоґель, — кажу я, — їй тут усе відомо. Он там вона сидить, біля фортепіано.

Звідкись виринає Сабіна і бере чоловіка за велику руку.

— Улофе, тобі ніхто не телефонував.

Їм залишає шахове поле і простягає мені пожмакану пачку сигарет.

— Єккі, ти куриш?

— Ще ні, — відповідаю, хоч курю від минулої зими. Я почала тоді, коли ми вперше сюди прийшли, і Лоне знову закурила.

Його обличчям промайнула тінь, ніби вгорі швидко пролетіла якась птаха.

— Вибач. Звісно, що не куриш.

— Я збиралася почати, — кажу, торкаючись його руки.

Він дивиться на мене і сміється, я люблю, коли він сміється, з його очей нарешті пробивається світло.

— Думаю, тобі треба почати. Ніколи не пізно почати курити.

— Коли я була малою, то думала, що буду курити ті самі сигарети, що й ти. «Білий принц».

— А тепер?

— «Гобсон». Усі в школі їх курять.

Над нами збираються величезні хмари, графітово-сірі дівочі хмари, заблукалі материнські хмари, всі можливі рідкісні види хмар, яких я раніше ніколи не бачила, і з’являються зірки, щойно надходить вечір. Ми стоїмо групками біля шахового поля перед Клокхусет і дивимося на Їма та Сабіну, котрі грають тими величезними фігурками, які, здається, зроблені для велетнів. Поки триває гра, вони перебувають у колі світла. Подовгу вони просто стоять, не рухаючись, і дивляться на шахові фігури, ніби двоє хижаків, кожен з яких очікує, що інший нападе першим. Сабіна примружується до сутінків, перш ніж зробити наступний хід, нескінченно довго вичекавши. Часом вона так довго зволікає, що Їм починає нервувати і відволікається саме тоді, коли його черга ходити.

— Шах і мат тобі, клоуне.

Сабіна найчастіше виграє, вона прудкіша і безпристрасніша, вона — це чиста математика, і щоразу, коли Їм програє, вона сміється над ним і міцно чіпляється за нього ззаду, коли той жбурляє великі шахові