Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

— Скільки?

— П’ятдесят гривень на місяць. Ти ж знаєш, я веду листування, перекладаю листи американців чи там німців і відповіді на них, — почала рекламувати свої здібності Вероніка.

— Ну тоді ось тобі за перший місяць! — Женя дістала з гаманця купюру. — А з Поліною я порозуміюся.

Вероніка, стенувши плечима, сховала гроші. Дома на неї чекав лист одного з американських клієнтів — Кена — до своєї імовірної нареченої Оксани. Він писав (Вероніка переклала): «Привіт, Оксано! У нас на Алясці вже випав сніг. Я тобі казав, що я та інші водії машин прокладаємо дороги. А коли випадає сніг, то нічого робити вже неможливо. Разом зі мною працює один хлопець, він теж хоче приїхати до України й познайомитися з якоюсь хорошою жінкою. Може, в тебе є подруга (десь 40–45 років) для мого друга Майка? Нехай тоді вона йому напише й надішле своє фото. Ми вже відправили документи, тож, тільки-но отримаємо паспорти й візи, відразу купимо квитки. Із нетерпінням чекаю зустрічі, дорога Оксано! Мені сподобався твій лист. Твоя англійська стає дедалі кращою. Кен».

І Вероніка, уявляєте собі, відіслала мої фотографії! Ті, що їй дала Женя! У листі невідомому американцеві з далекої холодної Аляски вона розписала мої чесноти. Ні, звісно ж, якби лист був від мільйонера з Нью-Йорка, то Вероніка навряд чи зробила б це. А так — подумаєш, якісь там водії вантажівок мало не з кінця світу. Що вона втрачала?

Але ж я про це — ні сном, ні духом!

А за тиждень мені телефонує Женя.

— Полінко, мені треба з тобою поговорити…

— Щось трапилося? — занепокоїлася я.

Зазвичай упевнений голос Жені лунав напродив м’яко і втаємничено.

— Пам’ятаєш, тиждень тому ти зустрілася з Веронікою?

— Ну то й що?

І тут вона мені розповіла всю цю авантюрну історію.

— Ну, і що тепер накажеш робити? — ошелешено запитала я.

— Та чого ти лякаєшся? Вони повинні приїхати в лютому. Зазнайомитесь. Одного звуть Майк. Це тебе ні до чого не зобов’язує. Покажеш йому місто. Відпочинеш. Розважишся. Ніхто ж тебе не примушує одружуватися!

«А й справді, я вже сто років не відпочивала…» — раптом подумалося мені.

Невже я вже стільки років сама? Ні, у мене, звісно, був друг. І мені тоді здалося, що це саме та людина, яка мені потрібна. Я метушилася, готувала смачненьке, прала йому і його старенькому батькові…

Наближався Новий рік. Я нетерпляче питала, як і де ми будемо його зустрічати. А він мені:

— Ну-у, ти ж знаєш, у мене тато…

— Себто будемо в тебе, з татом зустрічати? — уточнила я.

Він стенув плечима.

І ось — тридцять перше грудня. Квартира моя блищить, насмажено-напечено, ялиночка пахне і сяє…

— Я їду, — сказав раптом мій друг, і я побачила, що він уже зібрав рюкзак.

— Але ж ми… я…

— А ти залишаєшся… І взагалі — я тобі нічого не обіцяв…

Той новорічний вечір я запам’ятала на все життя! Кажуть: як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш.

І коли о десятій вечора мені зателефонував один добрий знайомий і спитав дозволу зайти привітати мене з Новим роком, а, зазирнувши на хвилину, лишився до ранку, я зрозуміла: наступного року ані голодною, ані самотньою я не буду.

Другого січня нового року — дзвінок у двері. Дружок заявився! З шампанським і цукерками і, наче нічого й не було, вигукнув:

— Ох, як я змерз! Ну ж бо, по шампусіку — і в ліжечко!

Мене наче батогом вдарили.

— А ти не «нукай», не запріг! І взагалі, не пішов би ти…

— Що-що ти сказала? — він був шокований.

— Те, що чув. Пі — шов — би — ти… — вимовила я дуже чітко.

— Ти… ти… добре подумала?

Ха! Чи добре я подумала? Та я взагалі не думала! Зали­шив жінку в новорічний вечір саму, а тоді заявився, наче нічого й не було. Ти ба, погрітися схотілося!

Отак я розпрощалася зі своїм коником-стрибунцем.

Посміхнулася: як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш…

— Дівчата, я ж вільна! Давайте сюди вашого Майка!

Отож у мене невдовзі будуть гості… Справжнісінькі американці! Цікаво, які вони?

За радянських часів (саме тоді минули все моє дитинство, юність і зрілість) Америка була «імперією зла». Наша пропаганда твердила: оті багаті американці? Вони не можуть бути хорошими людьми. Капіталісти й експлуататори! Не дай Боже правоохоронні органи виявлять долари у тебе в гаманці або в квартирі. Це вже точно — в’язниця!

А я ніяк не могла второпати: чому ж вони живуть краще, якщо в них усе таке погане? Чому США — така могутня? Чому їхні бабусі й дідусі-пенсіонери подорожують всеньким світом, а наші «курорти» — убога латочка городу? Чому звичайнісінький водій вантажівки може прилетіти з Аляски в Україну, щоб зустрітися зі своєю віртуальною нареченою, а наші ледве зводять кінці з кінцями? Може, я щось випитаю у них?

Відшукала свої шкільні підручники з англійської. За винятком кількох слів, я не пам’ятала геть нічогісінько, тому дістала ще й російсько-англійський словник. Словник теж особливо не допоміг. Напередодні довелося взяти кілька уроків у Вероніки. За додаткову платню, певна річ. Щоб хоч поговорити з людьми на побутовому рівні.

Вероніка час від часу телефонувала мені, читала листи Майка. У всіляких клопотах пролетіло чотири місяці. Майк писав не часто, двічі чи тричі на місяць, але листи його були цікаві для мене. Він описував, чим займається, які гарні