Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

час у отворі показалася чиясь темна постать. Канда з криком кинулась геть. Аж тут усі засміялись:

— Улла!

Улла прийшов сказати, що Туну-Тупу велів покликати Ао і Канду до себе.

Тупу-Тупу рідко ночував у землянці мисливців. Здебільшого він сидів у своїй кам'яній майстерні. Тут-таки стояв його курінь, в якому на м'якій підстилці відпочивав він од денних турбот. Майстерня містилася біля річки, коло самісінького гирла яру. Потрібно було спуститися вузькою стежкою і проминути кущі верболозу. Ще здалеку мисливці почули глухі удари каменя.

— Тупу-Тупу працює!

На майданчику під крутим урвищем притулився курінь. Перед ним усе було посипане осколками кременю. Тупу-Тупу сидів на гладенькому камені і бив каменем об кремінь. На краю майданчика під оборогом сиділи на землі люди: Вовча Ніздря, його молоденька дружина Цакку з перламутром на підборідді і красива Балла. Всі мовчки дивилися на Тупу-Тупу. Щойно прибулі, не кажучи ні слова, посідали на землю й чекали.

Тупу-Тупу й далі працював. Він ні на кого не зважав. Майстер закінчував свій кремінний ніж. Саме виконував найтоншу частину роботи — наводив останні прикраси.

Біля каменя, на якому він сидів, лежало кілька великих кремінних голишів. Такі кругляки-голиші видобували з глибини вапняків, у яких вони заповнювали порожні місця, розмиті водою.

Тисячоліття минали, поки в таких пустотах з води, що згори просочувалася, виділявся кремінний осадок.

Тупу-Тупу брав голиші й розбивав їх ударним каменем. Потрібна була неабияка майстерність, щоб відбити від голиша куски, придатні для виготовлення знарядь. Відбивши різким ударом кусок, Тупу-Тупу старанно розглядав його з усіх боків і, якщо він був придатний, пускав у діло.

Та це був лише початок. Такий кусок потребував ще багато праці. Тупу-Тупу обробляв його поступово й дуже обережно. Не кваплячись, надавав кременю потрібної форми. Короткими уривчастими ударами відбивав він од куска крихту за крихтою, поки кремінь його волею не перетворювався то на наконечник списа, то на гострий ніж.

Таку обробку називають ретушшю.

Печерна людина раннього палеоліту ще не вміла ретушувати. Її знаряддя були неоковирні. Вона закінчувала свою роботу там, де майстер пізнішої епохи лише починав обробку знаряддя.

Майстерня кам'яних знарядь не була власністю Тупу-Тупу. Кожний міг прийти сюди і працювати скільки захоче. Каміння належало всім. Кожний дбав про те, щоб у майстерні були великі камені. У вапняках часто знаходили великі круглі голиші, іноді завбільшки з дитячу голову. Зовні вони були вкриті білою кіркою. Кожний умів зробити собі наконечник списа, скребачку для очищення шкури чи кам'яний ніж.

Але Тупу-Тупу працював не так, як інші. Він був майстром своєї справи. Він любив роботу, як художник. Йому подобалося чарівне мистецтво перетворювати грубий кусок кременю на гарно відгострене вістря.

Тупу-Тупу радів, мов дитина, коли від міцного удару кремінь прискав з-під його пальців голубуватими іскрами. Очі його спалахували і сяяли. Ніби вогонь, добутий з каменя, перестрибував у його зіниці, а звідти в серце. І нікому не щастило так точно відбити потрібний осколок від кругляка. Ніхто так спритно не вмів, натиснувши з усієї сили, відламати од великого куска той край, що саме потрібний.

Остання обробка була найважчою і найризикованішою роботою. Одним незграбним ударом можна зіпсувати все: розколоти, зламати, звести нанівець здобутий важкою працею витвір мистецтва.

Тисячі років первісні люди поліпшували обробку каменю. Тисячі років набували трудових навиків «ковалі» кам’яного віку.

Вдосконалюючи свої кремінні знаряддя, людина поліпшувала саму себе. Точнішими ставали рухи, гострішим око, уважнішим погляд, наполегливішою — вдача. Невтомна праця над каменем змінила самого працівника. Праця робила його дужчим і свідомішим і все більше віддаляла од похмурого жителя стародавніх печер, яким був його далекий предок.

Тупу-Тупу супився. Краплини поту збігали з чола, очі пильно стежили за роботою. Язик часом висувався з рота. Нарешті майстер підвівся й кинув ударний камінь.

Роботу закінчено: в його руках виблискувало гостре лезо чудового кремінного ножа.

ЩО ВИРІШИЛИ В МАЙСТЕРНІ ТУПУ-ТУПУ

Тупу-Тупу почав так:

— Червоним треба втікати! — Він свиснув і показав рукою на північ.— Уб'ють, а дружин одведуть до Куолу. Сьогодні захворіла ще одна стара жінка. Ще більше стали боятися. Сердяться на Червоних.

За Червоних Лисиць заступаються лише Уа та він — Тупу-Тупу. Каллі мовчить.

Розмовляли тихо, щоб їхніх голосів не поніс із собою вітер.

Ао запитав:

— Що ж робити?

— Втікати!

— Куди?

Тупу-Тупу вказав рукою на північ.

Із селища Чорнобурих було тільки два довгі шляхи: на північ і на південь, понад берегами Великої річки. На захід простяглася смуга густого лісу. Далеко йти нею було важко. Густі зарості й повалені дерева заступали дорогу. За лісом починався сухий степ. Там бігали стадами сайгаки і табуни коней. Там було мало води.

На сході за річкою починалися заплавні луки. На них ще не просохли болота. Там хмари мух, комарів, гедзів. Далі земля піднімалася і болота змінялися лісами, а за ними знову починався степ.

Йти на південь, у селище Червоних Лисиць?

Це означає проходити повз Куолу! Куолу пильний. Він бачить далеко навкруги. Він занапастить їх усіх до одного. Пройти непомітно до свого селища нема надії. Куолу гнівається на Червоних Лисиць. Він буде їм мститися, як тепер мстить Чорнобурим.

Ні, дорога тільки одна. Туди, звідки тече річка. Куолу не скоро здогадається. Мине п’ять днів і ще п’ять днів, і тоді недобре око Куолу їх не дістане.

Тупу-Тупу відкрив їм дивну таємницю. Він чув це від самої Унги, попередньої Матері матерів Чорнобурих. Вона говорила:

«Боїшся чаклунського ока — іди до Великої криги. Дійдеш до Великої криги — ніхто не знайде. На Великій кризі з'їси серце хумми. Нічиє око не заподіє зла. Сам будеш як хумма».

Ао і Улла посхоплювалися з місць