Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

Поруч з поселенням Червоних і Чорнобурих Лисиць живе злий чаклун Куолу. Люди бояться його, приносять йому дари, віддають в дружини дівчат з племені, діляться здобиччю після полювання. Але чаклуну цього мало. Він загрожує наслати біди і хвороби на людей племені Лисиць. Чи зможуть люди перемогти злого чаклуна, чим закінчиться їхня боротьба з Куолу.  Про це ви дізнаетесь прочитавши повість "Мисливці на мамонтів".

Ворухнулося гілля чагарника. Кудлата голова показалася, сховалась і знову показалась у просвіті.

Людина це чи звір?

Про це відразу годі було здогадатись.

Руда лев'яча грива звисала з цієї голови і спадала на плечі. На грудях вона зливалася з величезною бородою і зовсім закривала шию. З-під низького лоба гостро дивилися вузькі щілинки очі. А над ними кошлатою щіткою нависали брови.

І все ж таки це була людина.

Коли вона розгорнула густе гілля на краю берегової кручі, можна було розгледіти її сутулу, кремезну постать. Вдягнена вона була в щось подібне до короткого хутряного мішка, підперезаного ликом. У прорізи висувалися жилаві руки, обмотані широкими хутряними браслетами. Ліва рука стискала списа з кам'яним наконечником. Людина втягувала носом повітря, підставляючи під вітер широкі ніздрі.

Потім вона вилізла з кущів, ступила кілька кроків понад урвищем і нахилилася. Тут трава й кущі ліщини були поламані й прим'яті.

Рудий став на коліна, сперся долонями об землю, нагнувся до притоптаної трави й почав нюхати її. Він знайшов слід якоїсь величезної ступні:

— Хумма, хумма, хумма!

Він тричі прошепотів це дивне слово, підвівся і поманив когось до себе волохатою рукою. Потім приклав до носа вказівного пальця і зробив рукою плавний жест, ніби закручував у повітрі невидиму спіраль. Далі високо підніс її і двічі помахав нею.

Кому він робив ці знаки?

Не минуло й чверті хвилини, як із хащів з'явилося ще двоє людей. Зовні вони дуже відрізнялися од першого. Обидва були значно вищі, молоді й стрункі.

На їхніх обличчях не було ні вусів, ні бороди.

Пряме чорне волосся, зав'язане на маківці, стирчало жмутком. Всередину такого жмутка було ввіткнуто пір'їну, а біля пояса ззаду теліпалося по лисячому хвосту. Тонкі носи з горбочком, широко розкриті очі і соболині брови надавали їм сміливого і войовничого вигляду.

Рудий ще раз прошепотів: «Хумма!»—і вказав рукою на північ. Молоді відповіли йому виразними рухами: радісно підскочили на місці і змахнули списами.

Всі троє вибралися на край кручі. Внизу перед ними простелилася долина Великої річки. На тому березі зеленіла мокра заплава. На заливних луках поблискували вузенькі озерця й калюжі: вони залишилися тут після повені. Люди роздивились довкола і почали спускатися вниз, чіпляючись руками за довге коріння дерев. Під кручею починався похилий м'який осип; його перетинали звірині стежки. Одна, найнижча, була і найширша. На ній поміж давніх оленячих слідів виднілися величезні свіжі сліди якогось гігантського звіра.

— Хумма! Хумма! — радісно шепотіли мисливці.

— Хо, хо! Вовча Ніздря! — вигукував, сміючись, наймолодший з-поміж них — Ао.

Це було палке захоплення незвичайним чуттям мисливця.

Вовча Ніздря став на коліна й почав обнюхувати слід величезної ступні:

— Хумма пройшов, коли сонце прокинулось і роса висохла.

Рудий розбирав сліди, як грамотій читає книжку. Він уважно придивився до них і додав:

— Пройшла молода самиця, а тут стара. Тут малий і ще малий.

Ао так само уважно вивчав сліди край берега і раптом ляснув себе долонею по коліні:

— Водою ішли! Багато... багато...

Вовча Ніздря засміявся. Очі його зовсім заховалися в зморщечках. Рот розтягнувся майже до вух.

Третій мисливець, Улла, почав щось шукати в торбині, пошитій з білячих шкурок. Він дістав звідти білий предмет завдовжки з долоню. Це була статуетка жінки, вирізьблена з мамонтової кістки. Статуетку було зроблено дуже майстерно. Вона символічно зображала літню жінку з тонкими, притисненими до грудей руками. Голова її була опущена. На голові — щось на зразок шапочки поверх зачіски. Або, можливо, це були зображені коси, укладені вінком.

Обличчя мисливців одразу ж посерйознішали. Вовча Ніздря глянув навколо і вибрав місце, де стрімка стіна кручі найближче підступала до річки. Зі статуеткою в руках він рушив туди.

Знизу біліли вапнякові шари, майже закриті рихлим осипом. Над ними лежала товща щільної глини.

Вибравшись на м'який осип, Вовча Ніздря насамперед нагорнув руками купку землі й ввіткнув у неї до колін білу статуетку.

Ао підійшов до кручі і списом упевнено намалював на гладенькому схилі обриси звіра. Це був горбатий слон на товстих ногах. Він був укритий пасмами довгої шерсті і високо піднімав кінці могутніх бивнів. Фігуру слона було намальовано небагатьма скупими лініями, але так майстерно, що з першого погляду можна було впізнати — кого саме зображено на малюнку. Це мистецтво справжнього художника, в якого було око мисливця, що звик примічати всі особливості і звички звіра.

Тільки-но Ао закінчив малюнок, як усі троє швидко відскочили. Очі їхні були широко розкриті, щелепи міцно стулені, пальці судорожно, з силою стискали короткі списи, м'язи ніг і всього тіла напружені, як струни.

Вони повільно відступали назад, щоб бути якнайдалі від кручі; там перед ними стояв хумма — живий, кошлатий, страшний.

Мисливці опустилися на коліна: Ао і Улла — по боках, Вовча Ніздря — посередині, за статуеткою. Тут вони були в цілковитій безпеці: їх оберігала чаклунська влада Матері матерів, покровительки їхнього селища, могутньої заклинательки ворожих сил і невидимої супутниці всіх їхніх небезпечних полювань.

Усі троє встромили в землю вістрям догори свої списи й ницьма припали до землі; потім схопилися на ноги й завели протяжної пісні. Під монотонний мотив почався мисливський танок. Вони походжали один за одним навколо списів, згинаючи через кожні три кроки то одне, то друге коліно.

І пісні, і танок не були для них розвагою.