Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

Це — заклинання. Як вони гадали, заклинання мало принести їм мисливську удачу. Слів у пісні було мало. Проказувалися вони нібито від імені статуетки, від імені самої Ло — Матері матерів роду Червоних Лисиць: Я Ло, Мати матерів роду Червоних Лисиць! Я заклинаю горбатого хумму. Заклинаю його бивні, і вуха, і всі чотири поги: Хуммо, хуммо, пий воду! Хуммо, хуммо, йди на гору! Хуммо, хуммо, падай в яму! Хуммо, віддай нам твоє м'ясо! Віддай нам твої бивні і твої кістки! Заклинає тебе Ло, Мати матерів Червоних Лисиць.

Мисливці плеснули в долоні й схопилися за списи. Хумма стояв перед ними живий, кошлатий і піднімав до неба свій жахливий хобот. Але тепер він був уже їм не страшний. Мати матерів приборкала його. Вона заворожила його своїми чарами. Вона зв'язала його силу. Тепер він не міг і кроку ступити від тієї стіни, на якій був намальований. Мисливці набрали по жмені піску й почали жбурляти в страховисько. Вони намагалися поцілити в те місце, де Ао зобразив очі — обоє на одному боці.

Навіщо вони це робили? Потрібно було засліпити хумму, щоб він не міг бачити мисливців.

Після цього Ао підкрався до хумми й швидко обвів тупим кінцем списа рису навколо засліпленого звіра. Коло означало пастку або, можливо, чарівну силу, яка змикається навколо звіра. Як тільки коло замкнулося, мисливці знову заспівали своє заклинання. Вони довго-довго кружляли, присідали й підстрибували.

Нарешті танок-заклинання скінчився. Мисливці по черзі втикали списи в переможеного хумму. Один спис пробив око, другий — серце, третій — живіт. Цим усе чаклування завершилося. Воно віддавало хумму в цілковиту владу мисливців. Вони вірили, що тепер хуммі від них не втекти. Хто може відняти у них уже заворожену чаклуванням здобич? Хіба що тільки якесь чуже, ще сильніше слово стане на їхньому шляху і зруйнує чаклунську владу Матері матерів.

Найважливіше для успіху було зроблено. Тепер можна йти далі. Та спочатку мисливці сіли відпочити. Пісні, танці та заклинання стомили їх. Піт рясно котився по їхніх обличчях. Серце калатало, руки й ноги тремтіли. Вони щойно пережили почуття, ніби й насправді витримали боротьбу зі страховиськом та перемогли його. Всі троє важко дихали і втирали долонями змокрілі лоби. Потім вони дістали з-за пазухи запаси їжі й заходилися їсти. Це були великі шматки м'яса молодої сайги.

Кожен тримав великий шматок м'яса в лівій руці, а в правій — тонку кремінну пластинку з гострим краєм; вони вгризалися міцними зубами в м'ясо, а потім кремінним лезом відрізали шматочок перед самісінькими зубами.

Іноді їм вдавалося одразу відкусити шматок, але частіше вони досить довго перепилювали волокна м'язів і сухожилля своїми осколками кременю. Їли багато. Треба було вгамувати голод, заспокоїтись і зібратися з силами, щоб далі шукати здобич.

Стежка мамонтів привела їх до самої річки. Нараз Вовча Ніздря зупинився. Проти гирла яру стелилася піщана обмілина. Всю її перетинали свіжі сліди цілого стада мамонтів. Тут хумми пили, купались, обливали один одного водою, посипали собі спини піском, а слонихи годували важких і вайлуватих слонят. То тут, то там на обмілині виднілися купи кізяків.

— Хумми пили воду,— сказав Ао й плеснув по плечу Вовчу Ніздрю.

Ніздря засміявся. Він пригадав слова заклинання:

Хуммо, хуммо, пий воду! Хуммо, хуммо, йди на гору!

Свіжі сліди вели до яру, і незабаром стежка із слідами тварин пішла навскіс угору, на правий бік яру.

Ніздря знову засміявся.

— Хуммо, хуммо, йди на гору! — бурмотів він.

На крутому березі яру стіною стояв осиковий ліс. Мамонти проклали стежку по краю урвища. Стежка добре втоптана. Напевно, стадо було велике і звірі вже не раз спускалися звідси на водопій.

Мисливці йшли низкою, один за одним, поки хащі не стали світлішати. Вони побачили випалену широку галяву, вкриту низьким чагарником. Де-не-де на ній стирчали стовбури горілого лісу.

Кілька років тому у спеку тут розгулялася гроза. Блискавка вдарила в суху ялину. Дерево спалахнуло, як свічка; від нього зайнялися купи сушняку. Вітер роздмухав лісову пожежу. Вигоріла велика ділянка. Серед чорних пеньків виросли високі трави та ягідники. Влітку густими хащами квітла сила-силенна червоного іван-чаю та густо кущилися суниці.

Мисливці встигли ступити лише кілька кроків, як із-за кущів показалося стадо мамонтів. Тут були і старі й молоді. Зовсім маленькі — приплід цього літа — тулилися до кошлатих черев матерів. Хумми мирно паслися під охороною велетенських самців. Вони понуро стояли по краях, ніби коричнево-бурі горби, поволі ворушачи волохатими вухами. Їхні величезні хоботи погойдувались, як маятники гігантських годинників.

Товсті самиці трималися всередині зі своїми слонятами-сисунцями і турботливо кликали їх, коли ті пробували відійти вбік. При цьому матері попискували тоненькими, скрипучими голосами, схожими на кволий поросячий вереск. І дивно було чути, що такі крики видають ці велетенські й неповороткі тварини. На багатих літніх харчах мамонти дуже жиріли, спинні горби їхні перетворювалися на мішки, туго набиті салом. Тепер горби ще не були такі високі, як восени.

Мисливці жадібно дивилися на кошлатих велетнів. У Вовчої Ніздрі очі горіли, як у голодного вовка. Він облизувався і часто ковтав слину, що набігала.

Вдосталь надивившись, він злегка підштовхнув ліктем спочатку одного, потім другого сусіду і знаками показав, щоб вони йшли за ним. Обережно скрадаючись, вони майже доповзли до краю яру та й спустилися вниз, до річки.

Мисливці надумали гнати мамонтів до селища Червоних Лисиць, де для них давно приготовано пастку-яму.

Погнати мамонтів! Троє людей, одягнених у хутряні мішки, говорили про це так просто, ніби це був табун козуль.