Алессандро Кампі - Муссоліні

з протилежним знаком, фашистській інтерпретації, за якою Муссоліні як шукач пригод, кондотьєр і «командувач солдатів удачі» був проявом «італійського генія».

До того ж, якщо вивчати тему під таким кутом зору, притаманним войовничій антифашистській культурі й, до речі, дуже поширеним у науковому середовищі, можна врешті-решт послизнутися на більш радикальному детермінізмі та, хоч як парадоксально це виглядає, прийти до виправдання фашизму з історично-політичної точки зору: якщо фашизм став концентратом вульгарності та агресивності, він отримав собі керманича «за розміром» на кшталт Муссоліні; якщо італійці завжди були вульгарними та агресивними, принаймні з моменту, коли вистигла їхня народна свідомість, цілком нормально, що в певний момент своєї історії вони обрали чоловіка та режим за своїм образом і подобою. Мабуть, має рацію той, хто вбачав у фашизмі дещо вписане безпосередньо в генетичну спадщину італійського суспільства та історії. «…Це жахіття створили сім століть марення», – як писав у 1937 році Дж. A. Боргезе73, на думку якого фашизм «можна [...] назвати італійською хворобою з огляду на самісінькі витоки інфекції»74.

Головним недоліком такої інтерпретації є нехтування конкретними історичними, соціальними та ідеологічними чинниками, що висвітлюють як унікальність і своєрідність фашизму, так і оригінальність самого Муссоліні, якщо розглядати їх не тільки в межах нашої національної історії, а й у більш широкому і зрозумілому контексті європейської політичної історії першої частини двадцятого століття. Такі фактори, як занепад буржуазно-ліберального етосу[24], народження масової політики, відмова від парламентського устрою, поширення революційного слова на всіх рівнях, замішаний на ірраціоналізмі та волюнтаризмі інтелектуально-філософський клімат, створили підґрунтя для цілого циклу авторитарних політичних режимів, який розпочався в Європі після Першої світової війни. За межами такої інтерпретаційної схеми, Муссоліні залишається історично незрозумілою постаттю – а разом з ним і фашизм. Спотвореною та неповною також ризикує залишитися пам’ять, яку Італія мусить винести зі свого минулого з усіма головними дійовими особами.

«Сучасна» особистість 

Якщо не глибокі розшарування підсвідомого колективного чуття італійців, якщо не певні негативні особливості національного характеру, що іще допоможе пояснити політичну епопею Муссоліні з історичної точки зору, ту популярність і харизму, що за ним визнавалися в країні на певному відтинку часу?

На нашу думку, треба звернутися до соціальних, інтелектуальних і психологічних чинників, що визначили історичну епоху, в якій розквітла особистість Муссоліні та здійснилася його політична кар’єра. Якщо його постать або, краще кажучи, доволі суперечлива збірка його образів настільки глибоко вразила уяву італійців, то це, очевидно, тому, що вона знайшла придатний ґрунт з огляду історичних цінностей і домінуючих культурних позицій на певному етапі італійської історії.

Незайвим буде згадати деякі аспекти біографії Муссоліні: низьке, простонародне походження, кочову бунтарську молодість, довгі місяці емігрантського життя в Швейцарії. Їхня значущість для популярності, що так довго оточувала диктатора, зумовлена традиційною роллю бідності й еміграції в історичній уяві італійців, зокрема, серед нижчих верств населення. В тогочасній Італії, що переживала глибоку трансформацію соціальної структури, особа на кшталт Муссоліні уособлювала в очах багатьох італійців, насамперед в очах дрібної буржуазії та вихідців із народу, ідеальний приклад головокрутного соціального зльоту, що очікувано спирався на два кар’єрні інструменти, типові для суспільства на етапі формування «масової свідомості»: на журналістику та політику. Недаремно в образі Муссоліні, який подолав шлях від «бурхливого, жебрацького, пригодницького життя, що тримало рівновагу на мріях та ілюзіях мистецтва»75 до керівництва цілою країною, італійці вбачали пригоду «романтичного пролетарія», щось у дусі дев’ятнадцятого століття, якщо хочете, у дусі Де Амічіса, у стилі народного роману зі щасливим кінцем, із вичавлюванням із себе жебрака – спершу на індивідуальному, а відтак на колективному рівні, тобто в абсолютному демократично-популістському ключі. Його арсенал становила лише власна воля: типовий приклад «маргіналу», ані печі, ані лави, але здатен створити простір для самоствердження, руйнуючи традиційні класові ознаки в період швидкої мобілізації суспільства. Така постать, як Муссоліні, зовсім невипадково з’явилася саме в той період політичної історії Італії, коли відбувався перехід від олігархічної до демократично-масової моделі політичного суспільства.

Отже треба визнати, що образ Муссоліні дуже міцно вкоренився в пам’яті щонайменше двох поколінь італійців через те, що для них його загальнолюдський і політичний досвід став реальним, нехай навіть неоднозначним життєвим прикладом на тлі економічних і головно соціокультурних змін, що обрушилися на Італію протягом двох перших десятиріч століття з прискоренням подій завдяки Першій світовій війні.

Так чи інак, Муссоліні – звичайно, диктатор, а отже, ворог свободи та демократії – через низку причин став справжнім «демократизатором» італійського суспільства, тим, завдяки кому політика нашої країни набула реально народних, масових мас­штабів і почала розвиватися на справжньому національному ґрунті.

Можна зауважити, що він став першим політичним лідером Італії, який фізично входив у контакт із масами у будь-якому кутку країни, припиняючи гордівливу ізоляцію – типову звичку ліберальної олігархії та політичного класу буржуазії, що з’явився як продукт Рісорджименто. Не дивно, що навіть швидкоплинна зустріч із дуче десь на публічній церемонії або під час його проїзду якоюсь богом забутою провінцією надовго ставала серйозним мотивом мемуарної літератури, присвяченої цьому двадцятиліттю, і залишалась у згадках поколінь, що росли й жили під час режиму.

Також можна сказати, що Муссоліні був прапороносцем журналізму в сучасному сенсі слова та винахідником нового – прямого, агресивного, народного – підходу до політичної журналістики, першим, хто «наголосив на необхідності переходу від елітної до масової журналістики»76. Останній аспект тривалий час залишався поза увагою, хоч і мав вирішальне значення для розуміння його вдачі, раптового політичного сходження та наявності безлічі послідовників серед народу, адже він насправді був «одним із найвидатніших журналістів свого часу з індивідуальним, чітким, гостро агресивним стилем і миттєвим реагуванням [...], здатним справити враження на всіх напрямках: його читали інтелектуали, дрібні буржуа, народ у традиційному розумінні»77.

До того ж Муссоліні був новатором у галузі мови та політичного спілкування. Його насичені риторикою та демагогією промови й заклики супроводжувала міміка – в наших очах гротескна, а в дійсності з чітко вивіреними ритмами, паузами та інтонаціями і все це працювало за роки режиму як інструмент народної згоди, тому що ці промови зачіпали, хоча й у різний спосіб, більшу частину слухачів: мова Муссоліні «не розчаровувала вчених, не відлякувала убогих»78, він «виражав думки, які резонували з навколишнім оточенням і аудиторією,