Хорхе Луїс Борхес - Повідомлення Броуді

цариця, якій не дозволено бачити свого царя. Ця зволила мене прийняти; вона усміхнена, молода і приваблива — наскільки це властиво її расі. Її голизну прикрашають браслети з металу і слонової кістки і намиста із зубів. Вона мене обдивилася, обнюхала, торкнулася і врешті запропонувала себе мені на очах у всіх прислужниць. Через свій духовний сан (my cloth) і звичаї я був змушений відхилити цю честь, якою вона зазвичай вшановує чаклунів і мисливців за рабами, здебільшого мусульман, орди (каравани) яких вештаються царством. Двічі або й тричі вона штрикнула моє тіло золотою шпилькою; такі уколи є знаками царської милості, і немало єгу самі наносять собі їх, удаючи, що це зробила цариця. Перелічені мною прикраси походять з інших країв; єгу вважають їх витворами природи, бо самі неспроможні виготовити найпростішу річ. Мою хижку плем’я вважало деревом, хоча багато з них бачили, як я її зводив і допомагали мені. Серед інших речей у мене був годинник, корковий шолом, компас і Біблія; єгу роздивлялися їх, зважували в руці і хотіли знати, де я їх узяв. Мій мисливський ніж вони частенько хапали за лезо: безперечно сприймали його по-іншому. Не знаю, наскільки вони◦би осягнули призначення стільця. Дім на декілька кімнат був◦би для них лабіринтом, та, либонь, вони◦би в ньому не заблудилися, як не заблудить кіт, хоча й не може собі його уявити. Усі вони вражалися моєю бородою, яка була тоді мідно-рудою; вони її довго гладили.

Вони не відчувають ні болю, ні насолоди, хіба що задоволення, яке дає їм сире і протухле м’ясо і смердючі речі. Відсутність уяви штовхає їх на жорстокі вчинки.

Я◦розказав про царицю і царя; тепер перейду до чаклунів. Я◦вже писав, що їх четверо; це найбільше число у їхній арифметиці. Вони рахують на пальцях: один, два, три, чотири, багато; з великого пальця починається нескінченність. Те саме, як мене запевняють, має місце з племенами, які тиняються околицями Буенос-Айресу. Попри те, що «чотири» — остання наявна у них цифра, араби, які з ними торгують, їх не дурять, бо при обміні все ділиться на купки з одного, двох, трьох і чотирьох предметів, які кожен кладе на свій бік. Оборудки відбуваються повільно, проте не допускають ані помилки, ні обману. Серед народу єгу чаклуни насправді єдині, хто пробудив мій інтерес. Чернь приписує їм здатність перетворювати на мурах або черепах тих, хто цього забажає; один єгу, помітивши мою недовіру, показав мені мурашник, наче то був доказ. Пам’ять у єгу куца або й зовсім відсутня; вони говорить про збитки, спричинені нашестям леопардів, але не знають: чи то вони його бачили, чи то їхні батьки, чи то оповідають вони сон. У чаклунів пам’ять є, хоча й мінімальна; вони можуть згадати ввечері те, що сталося зранку чи навіть учора звечора. А◦ще вони мають дар передбачення; зі спокійною впевненістю сповіщають те, що станеться через десять чи п’ятнадцять хвилин. Наприклад, проголошують: «На мою потилицю сяде муха» або «Зараз ми почуємо пташиний крик». Сотні разів допевнявся я у цьому цікавому обдаруванні. Довго ламав над ним голову. Ми знаємо, що минуле, теперішнє і прийдешнє вже містяться, до найменшої дрібниці, у пророчій пам’яті Бога, в його вічності; дивно, що люди можуть як завгодно далеко дивитися назад, але не вперед. Якщо я дуже чітко пам’ятаю океанський вітрильник, який прийшов з Норвегії, коли мені було заледве чотири роки, то чого дивуватись, що хтось здатен передбачити те, що ось-ось має статися? З погляду філософської науки пам’ять є не менш дивовижною, ніж вгадування майбутнього; завтрашній день до нас є ближчим, ніж перехід євреїв через Червоне море, який ми однак пам’ятаємо. Племені заборонено дивитися на зорі, це виключний привілей чаклунів. Кожен чаклун має учня, якого змалку навчає таємних знань і який заступає його після смерті. Тож їх завжди є чотири, це магічне число, позаяк воно останнє, яке здатен осягнути розум цих людей. Вони по-своєму визнають доктрину пекла і раю. І те, і те знаходиться під землею. У пеклі, сухому і світлому, пробуватимуть недужі, старі, зневажені, люди-мавпи, араби і леопарди; в раю, який вони уявляють собі багнистим і темним, — цар, цариця, чаклуни, ті, хто на землі були щасливі, жорстокі і кровожерливі. А◦ще вони поклоняються богові на ймення Гній, якого, мабуть, вигадали за образом і подобою царя; це оскоплене, незряче, немічне створіння, що має необмежену владу. Часто приймає подобу мурахи або гадюки.

Після сказаного нікого не здивує, що за час мого перебування там я не зумів навернути жодного єгу. Словосполучення «Отче наш» їх спантеличувало, позаяк у них відсутнє поняття батьківства. Вони не розуміють, що вчинене дев’ять місяців тому може бути якось пов’язане з народженням дитини; вони не сприймають такої віддаленої і неймовірної причини. До того ж усі жінки вступають у статеві зносини, але не всі стають матерями.

Мова їхня складна. Вона не схожа на жодну іншу з відомих мені мов. Годі казати про якісь члени речення, позаяк речень немає. Кожне односкладове слово відповідає певній загальній ідеї, яка з’ясовується контекстом чи гримасами. Наприклад, слово «nrz» наводить на думку про розсіяння чи плями; воно може означати зоряне небо, леопарда, пташину зграю, віспу, бризкання, щось розкидане або втечу після поразки. Натомість hrl вказує на щось щільне або густе; воно може означати плем’я, стовбур, камінь, купу каміння, складання їх у купу, зібрання чотирьох чаклунів, злягання і ліс. Вимовлене по-іншому чи з іншими гримасами, кожне слово може мати протилежний зміст. Не дивуймося занадто: у нашій мові дієслово to cleave означає розсікати і прилипати. Звісно, речень чи бодай урізаних фраз у них немає.

Розумова здатність абстрагувати те, що постулює подібна мова, наводить мене на думку, що єгу, попри їхню дикість, є не примітивним, а виродженим народом. Це припущення підтверджують написи, які я виявив на вершині плоскогір’я; їхні знаки, схожі на руни, що їх висікали наші пращури, плем’я розшифрувати вже не може. Виглядає на те, що вони забули писемну мову і залишилася в них тільки усна.

Їхніми розвагами є бійки муштрованих котів і страти. Когось звинувачують у замаху на цноту цариці чи в тому, що він їв на очах у іншого; немає ні показань свідків, ні зізнання — цар виголошує свій осуд на смерть. Засуджений зазнає тортур, які я намагаюсь не згадувати, а потім його каменують. Цариця має право кинути перший камінь