Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

ближче, прибравши якнайстрахітливішу подобу. Вигляд його був воістину страшний: тепер він став велетенським суцільним сталево- синім лицем з одним-єдиним оком над переніссям, і це око своєю величезною вертикальною зіницею, сповненою не­вимовної люті, витріщилося на Атрею.

Із грудей Бастіяна вирвався зойк, сповнений жаху.

Сповнений жаху зойк відлунював у проваллі, І відлун­ня різко металося туди-сюдп. Йґрамуль повернув око спе­ршу наліво, а потім направо, щоби подивитися, чи немає там ще якогось прибульця, бо цей хлопець, який стояв пе­ред ним, заклякнувши від жаху, просто не міг так закрича­ти. Але більше нікого не було.

— Невже Йґрамуль почув мій крик? — подумав Бастіян, не­ймовірно стривожений. — Але ж це взагалі неможливо!

І ось Атрею почув голос Йґрамуля. У нього був дуже високий і дещо хрипкуватий голос, і цей голос зовсім не пасував до велетенського обличчя. Та й уста, коли Йґра- муль говорив, не ворушилися. Його мова була наче дзиж­чання велетенського рою роз’юшених шершнів, яке укла­далося у слова:

- А, двоногий! - почув Атрею. - Після такого тривалого голодування - відразу два смаколики! Що за щасливий день для Йґрамуля!

Щоб відповісти, Атрею довелося зібрати всі сили. Вів підніс Сяйво до єдиного ока потвори і запитав:

- Знаєш цей Знак?

- Підійди-но ближче, двоногий! - продзижчав багато­голосий хор. - Йґрамуль дуже зле бачить.

Атрею ще на крок наблизився до лиця. Обличчя Йґра­муля розверзло рот. Замість язика в ньому було безліч па­лахкотливих мацаків, клешень і шпичаків.

- Ще ближче! - продзижчав рій.

Атрею підступився ще на крок, опинившись так близь­ко перед лицем потвори, що тепер виразно бачив безліч ста­лево-синіх істот, які дико роїлися і кишіли. Попри це, страхітливе обличчя Йґрамуля залишалося загалом непо­рушним.

- Я - Атрею, - сказав він, - і я виконую доручення Ди­тинної Царівни.

- Ти прийшов дуже невчасно, - помовчавши якусь мить, відповіла потвора дзижчанням, сповненим гніву. - Чого тобі треба від Йґрамуля? Він дуже зайнятийі Ти що, не бачиш?

- Я хочу цього щастедракона, - відповів Атрею. - Віддай його мені!

- Навіщо він тобі, двоногий Атрею?

- На Болотах Смутку я втратив коня. Мені треба діста­тися до Південного Оракула, бо лише Уюляля здатна сказа­ти, хто може дати Дитинній Царівні нове ім’я. Якщо вона його не отримає, то помре, а разом із нею загине ціла Фан­тазія, у тому числі й ти, Йґрамуле, що звешся Безліччю.

- А... - протяжно продзижчало страхітливе обличчя. - То ось у цьому причина появи місць, які раптом перетво­рюються на Ніщо?

- Так, - відказав Атрею. - Отож і ти про це знаєш, Йґрамуле. Проте Південний Оракул надто далеко, щоби я зміг дістатися до нього, на це мені не вистачило б життя. Тому я кажу, що мені потрібний цей щастедракон. Якщо він помчить мене в піднебессі, то, можливо, мені потала­нить досягти мети.

Із рою, який творив страхітливе обличчя Йґрамуля, почулося щось багатоголосе, схоже на хихотіння.

- Помиляєшся, двоногий Атрею. Нам нічого не відомо ні про Південний Оракул, ані про Уюлялю, але ми знаємо, що щастедракон уже не зможе тебе понести. Бо навіть якби він не був поранений, ваша подорож усе одно потривала б так довго, що за той час хвороба встигла б здолати Дитинну Царівну. Бо ці Пошуки, двоногий Атрею, тобі треба міряти не твоїм життям, а її.

Погляд ока з велетенською вертикальною зіницею було майже неможливо витримати, й Атрею похилив голову.

- Це правда, - сказав він тихо.

- До того ж, - промовило обличчя, - у тілі щасте- дракона вже є Йґрамулева отрута. Відтак жити йому зали­шилося всього лише приблизно годину.

- Отож, - прошепотів Атрею, - надії не залишилося: ані для нього, ані для мене, ані для тебе, Йґрамуле.

- Що ж, - продзижчав голос, - Йґрамуль принаймні ще один раз як слід попоїсть. Та й хто сказав, що це справді остання Йґрамулева пожива? Йґрамуль знає спосіб - та ще й який! - блискавично перенести тебе до Південного Ораку­ла. Ось тільки чи сподобається він тобі, двоногий Атрею?..

- Про що ви говорите?

- Це таємниця Йґрамуля. Тому що творіння Безодні теж мають свої таємниці, двоногий Атрею. Досі Йґрамуль ніколи цю таємницю не зраджував. І тобі теж доведеться заприсягнути, що ніколи її не зрадиш. Бо це би страшенно нашкодило Йґрамулеві, ой, дуже нашкодило б!

- Присягаю. Кажи!

- Ти мусиш дозволити Йґрамулеві вжалити тебе.

Атрею з жахом відсахнувся.

- Йґрамулева трутизна, - продовжував голос, - вбиває впродовж години, зате дає тому, хто носить її в собі, владу опинитися в будь-якому місці Фантазії - де тільки забажає. Подумай-но лишень, що було б, якби про це стало відомо! Усім жертвам вдавалося б вислизати Йґрамулеві з-під носа!

- Година? - скрикнув Атрею. - Та що я зможу за цю годину зробити?

- Що ж, - продзижчав рій, - усе ж, мабуть, більше, ніж за всі ті години, які ще залишатимуться у тебе, коли зали­шишся тут. Вирішуй сам!

Атрею боровся зі собою.

- А ти відпустиш щастедракона, якщо я попрошу про це іменем Дитинної Царівни? - запитав він урешті.

- Ні, - відповіло обличчя. - Ти не маєш права просити про це Йґрамуля, навіть якщо носиш Аурин-Сяйво. Дитин­на Царівна дозволяє нам бути тими, ким ми є. Тому Йґра­муль теж кориться її Знаку Всевладдя. І ти це чудово зна­єш.

Атрею все ще стояв із похиленою головою. Те, що ска­зав Йґрамуль, - правда. Отож, йому не вдасться врятувати білого щастедракона. Його власні бажання нічого не ва­жать. Він підвівся і мовив:

- Зроби те, що запропонував!

Блискавично налетіла на нього сталево-сіра хмара, ото­чивши його зусібіч. Він відчув нестерпний біль у лівому плечі - і встиг іще подумати: «До Південного Оракула!» А тоді йому почорніло в очах.

Коли вовк невдовзі дістався до цього місця, то побачив велетенську павутину - і більш нічого. Слід, по якому він досі йшов, раптово вривався, і, попри всі вовкові зусилля, йому так і не вдалося його віднайти.

Бастіян зупинився. Він почувався геть кепсько — так, ніби і в його тілі опинилася Иґрамулева отрута.

— Дяка Богу, — сказав він подумки, — що я не у Фантазії. На щастя, у дійсності таких страховиськ не буває. Усе це тільки вига­дка.

Та чи справді все це лише вигадка? Як же тоді так сталося, що до Йґрамуля — а може і до Атрею — долинув сповнений жаху Бас- тіянів зойк?

Ця книга поступово починала ставати моторошною.

V.

ДВОСЕЛЕНЦІ*

(* неоковирний неологізм Прохаська, насправді «Двоє поселенців»)

На якусь моторошно довгу мить