Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Безодні. Йдучи отак, він щомиті був готовий зустрітися зі страшною потворою, найжахли- вішою з потвор, про яку розповідала давня пісня. Він не знав, що то за істота, знав лише, що їй на ім’я - Йґрамуль.

Велика Безодня перебігала через гірську пустелю зла- мистою лінією. Звісно, на самому її краю не було жодної стежки, тут здіймалося скелясте громаддя, що його Атрею доводилося долати, до того ж, декотрі каменюки часом ду­же непевно хиталися під ногами. А іноді шлях йому пере­городжували велетенські валуни, і доводилося через силу їх обходити, або ж відкривалися схили, порослі жерепом, або ковзкі осипи жорстви, на якій ноги самі сповзали в бік про­валля. Не раз від смерті Атрею відділяв крок - не більше.

Якби він знав, що слідом за ним іде переслідувач, який із кожною годиною наближається, він, можливо, й припус­тився б якоїсь необачності, помилки, за яку пізніше дове­лося би заплатити, та ще й дорого. Створінням, що його пе­реслідувало, відколи він вирушив у дорогу, було те кошлате чудовисько з тіні і чорноти. За цей час імлиста постать чу­довиська загусла настільки, що його обриси стали цілком чіткими і виразними, відтак істоту можна було добре розг­ледіти. Це був вовк, чорний як смола, з вишкіреними стра­хітливими іклами. Свіжість сліду вказувала на те, що від жертви його відділяють усього лише кілька миль. І ця відс­тань невблаганно скорочувалася.

Та Атрею і не здогадувався про свого переслідувача, а тому вибирав собі шлях повільно і обережно.

Опинившись у вузькій печері, яка ніби звивистим ту­нелем вела крізь щільне громаддя скель, він зненацька по­чув якесь рокотіння, що його ніяк не міг собі пояснити, бо це рокотіння анітрохи не нагадувало жоден із відомих йому звуків. Це було якесь шкварчання, ревіння і бряжчання - усе водночас; і тої ж миті Атрею відчув, як задрижала гора, вглибині якої він був, і почув, як зі страшним грюкотом і тріском зі схилів цієї гори покотилися каменюки. Він поче­кав якийсь час, сподіваючись, що землетрус - чи що воно там - вгамується, та побачивши, що рокотіння триває далі, поповз уперед. Нарешті Атрею дістався до виходу і обереж­но визирнув.

І ось що він там побачив: над чорнотою Великої Безо­дні, натягнена від краю до краю, висіла страхітлива веле­тенська павутина. А в липких сітях цієї павутини, грубих і міцних, наче линви, бився, намагаючись вивільнитися, ве­ликий білий щастедракон. Він щосили бив лапами і хвоє- том, з кожним рухом дедалі безнадійніше заплутуючись у тенетах.

Щастедракони належать до найрідкісніших істот Фан­тазії. Вони не схожі на звичайних драконів чи зміїв, які, подібно до велетенських огидних гадів, оселяються у гли­боких норах, де панує нестерпний сморід, і бережуть якісь чи то справжні, чи то гадані скарби. Такі дракони - виплод­ки Хаосу - мають здебільшого злісливий або ж гнівливий характер, а їхні крила з перетинчастої шкіри нагадують крила лиликів, і за допомогою цих крил дракони з голос­ним шумом і доволі незґрабно підіймаються у повітря, плюючись вогнем і кіптявою. Натомість щастедракони - породження леготу, сонячного повітря і тепла, витвори не­погамовної радості. А тому, незважаючи на те, що щасте­дракони насправді таки чималенькі, ба навіть дуже великі, вони легенькі, як літні хмаринки. Тому їм не потрібно крил, щоб літати. Щастедракони ширяють у небесах, пла­вають у повітрі, як риби у воді. Коли дивитися на них із землі, вони нагадують сповільнені блискавки. Проте най- дивовижніше в них - це спів. їхні голоси здаються відзву­ками малинового передзвону і бринять, немов золотий го­мін, а коли щастедракони говорять зовсім тихо, здається, ніби чуєш цей подзвін дуже здалеку. Той, хто хоч раз почує цей спів, не зможе забути його до самої смерті і розказува­тиме про нього своїм онукам.

Та щастедракон, що його саме бачив Атрею, аж ніяк не був у становищі, коли може хотітися співати. Довге, шов­ковисте тіло щастедракона - ціле у перламутровій лусці, яка вилискувала рожевим і білим, - скорчене і знерухомле- не висіло, скуте тенетами несамовитої павутини. Довгі пе­ристі пасма на щоках тварини, пишна грива, китиці розкі­шного хвоста і навіть перистий пух на лапах позаплутува­лися в липкому павутинні так, що щастедракон ледве міг поворухнутися. І лише круглі очі на його лев’ячій морді палахкотіли рубіново-червоним вогнем, засвідчуючи, що він іще живий.

Численні рани цієї прекрасної тварини кривавили, але було там і ще щось - щось велетенське; воно раз у раз, блис­кавично, мов чорна хмара, яка весь час змінювала свої об­риси, накидалося на біле тіло щастедракона, безупинно йо­го терзаючи. Це створіння скидалося то на страхітливо ве­ликого павука з довжелезними ногами, чиє товсте тіло, вкрите чимось на кшталт чорної, цупкої, скуйовдженої ше­рсті, зблискувало безліччю очей, то перетворювалося на одну-єдину велику руку з довгими пазурами, яка намагала­ся розчавити дракона, а вже наступної миті воно ставало гігантським чорним скорпіоном, який встромляв у нещасну жертву своє отруйне жало.

Боротьба між цими двома могутніми істотами була за­пеклою, несамовитою і жахливою. ІЦастедракон іще нама­гався боронитися, видихаючи блакитне полум’я, і цей во­гонь обпалював заріст потворного створіння, яке нападало на нього. Дим клубочився серед скель. Сморід майже душив Атрею. Щастедрайонові якось вдалося відкусити потвор­ному створінню одну з його довгих ніг. Але відкушена час­тина тіла не впала у глибочінь Великої Безодні: якусь мить вона несамохіть ворушилася в повітрі, а тоді повернулася на попереднє місце і з’єдналася з темною хмарою страхіт­ливої потвори. Так ставалося знов і знов; здавалося, щасте- дракон кусає порожнечу; і він нічого не міг вдіяти, навіть коли йому вдавалося досягнути до потвори зубами.

Тільки зараз Атрею побачив те, чого досі не помічав: ціле це страхітливе створіння не мало одного якось окрес­леного тіла, а складалося з безлічі сталево-блакитних ко­мах, які гуділи, немов розлючені шершні, а їхній щільний рій витворював усе нові і нові фігури.

Це, власне, і був Йґрамуль, і тепер Атрею зрозумів, чо­му його називають Безліччю.

Він вистрибнув зі свого сховку, схопився за Клейнод на грудях і щосили закричав:

- Спинись! Іменем Дитинної Царівни велю тобі: спи­нись!

Але його голос розчинився у ревищі та клекоті сутички. Навіть Атрею сам насилу його розчув.

І тоді, не роздумуючи, він побіг до них сам - побіг по клейких линвах павутини. Павутиння затремтіло під його ногами. Зненацька він втратив рівновагу, провалився крізь діру в сітях, повис на самих руках над мороком провалля, підтягнувся, прилип до тенет, але вивільнився і рушив да­лі.

Йґрамуль раптом відчув, що до нього щось наближаєть­ся. Тої ж миті він обернувся і перелетів