Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту і суду.

Блад якраз скінчив розповідати, коли вони під'їхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.

Арабелла ще затримала Блада:

— Шкода, містер Блад, що я не знала всього цього раніше, — вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.

— Хіба від цього що змінилося б? — запитав він.

— Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо.

— Могло бути й гірше. — І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того погляду дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли.

Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся і пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.

Розділ VII

ПІРАТИ

Байдужий до спеки Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл з коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.

Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кента — присадкувату, клишоногу тварюку з руками геркулеса і щелепами бульдога.

— Я шукаю лікаря Блада, — випалив Нетталл, ледве переводячи подих.

— Чого поспішаєш, — накинувся Кент. — Який біс тебе колошкає? Близнята?

— Га? Та ні, ні. Я неодружений. Це… це мій двоюрідний брат, сер.

— Що з ним?

— Він занедужав, сер, — враз збагнув, що сказати Нетталл, скориставшись із слів самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада. — Лікар тут?

— Он його халупа, — недбало вказав Кент. — Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці. — І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмурою й брутальною. Для нього мова нагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова.

Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся в двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвір'я, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Масив стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив працюючих рабів. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Піта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Піта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Блада — захворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантації,— Блада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.

Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від вказаного наглядачем напрямі — до найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.

Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, завернув за ріг квадратної ділянки і там зіткнувся з Пітом, який чистив дерев'яною лопатою іригаційний канал. Тіло його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани, — єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий солом'яний бриль, що захищав його давно нечесану золотаву голову від тропічного сонця. Побачивши його, Нетталл уголос подякував богові, аж Піт з подивом глянув на нього, і тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.

— Дурню! — гнівно сказав раб. — Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?

— Я не можу знайти його, — пробелькотав Нетталл, ображений таким прийомом. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Піта після безсонної ночі і тривожного чекання. — Я думав, що ти…

— Ти думав, що я кину лопату і побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час біжить. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?

Від обурення у Нетталла на якусь мить аж подих перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:

— Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь… Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту ж хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з ясно-коричньової тафти, а слідом за ним з'явилися два негри, одягнені у бавовняні штани і озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по м'якому, розпушеному грунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів[18] від Нетталла й Піта.

Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший вчинок, на який він був здатний. Піт тяжко зітхнув і закам'янів, схилившись на лопату.

— Гей ти! Стій! — заревів полковник Бішоп услід втікачеві, додавши кілька страхітливих погроз. Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запам'ятав його обличчя. Адже влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.

Тільки тоді, як втікач зник в чагарнику, плантатор опам'ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з'явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один з рабів кинувся на нього і мало не задушив.

— Доженіть його, чорні свині! — гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися