Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

— Соню, тепер я знаю, чому ти так змарніла. Глипач — упир, він смокче твою кров, у тебе на шиї — сліди від його іклів.

— Але чому, чому я не бачу його й нічого не відчуваю?! — Тремтячими пальцями Соня торкнулася шиї.

— Бо він присмоктується, коли ти спиш, уночі.

— Точно, точно, — кивнула Соня, — вранці я почуваюся найбільш змученою. А що ж тепер робити? Я боюся.

— Поки що не знаю, але треба терміново його викрити, тоді він піде геть. Бо якщо всю до краплі висмокче…

— Ой, Чу, — раптом вигукнула Соня, — він же мені саме так і сказав!

— Хто сказав? Що сказав?

— Арнольд Сильвестрович сказав, після того, як тебе вигнав. «А ти мовчи, — каже, — бо всю до краплі висмокчу».

— То це ж він, Соню! Гайда в клас!

— Хто він?

— Глипач вселився в історика! Швидше, треба його вивести на чисту воду — і ми переможемо!

Чу та Соня ввірвалися до класу.

— Ми знаємо, хто ти насправді! — крикнув з порога Чу.

— Ви — глипач, Арнольде Сильвестровичу! — випалила за ним Соня. — Руки вгору!

Але вчитель історії досить мляво відреагував на звинувачення: він важко підвів голову, яку підтримував обома руками, наче боявся, що вона впаде й покотиться між рядами парт, і затуманеним, стомленим поглядом подивився на клас.

— Не верзіть дурниць, я вас благаю, — простогнав учитель, — страшенно болить голова.

— Не встигли, — з прикрістю промовив Чу, — Його вже немає в цьому тілі. Можемо йти на перерву.

Борщ

— Нумо думати логічно, — міркував Чу, йдучи з Сонею зі школи. — Ночами глипач прокрадається до твоєї кімнати, але як?

— Дуже просто, — відповіла Соня, — бабуся часто забуває замикати двері. До нас хто завгодно може зайти.

— Це погана звичка, Соню, особливо в наш час.

— Та знаю, але бабуся каже, що людям треба вірити.

— Людям, Соню, але ж не упирям.

— Атож. Правда, деякі люди не кращі за упирів, Чу, я он кіно бачила…

— Та зажди з кіном, — обірвав Соню Чу, — давай з тобою розберемося. Тобі загрожує смертельна небезпека, з тебе можуть вижлуктати всю кров…

— Ніколи! — спересердя рубонула дівчинка. — Я тепер цілу ніч не спатиму! Нехай лише надумає поткнутися, я на нього Тома нацькую!

— Е, геройка знайшлася! Стривай, ти ж не знаєш, у чиєму тілі приходить той упир.

— А мені начхати, в чиєму! — якби Соня була чайником, вона ось-ось закипіла б. — Я йому!..

— По-перше, в тебе й сил он лишилось, як кіт наплакав; по-друге, жодна дівчинка не здолає упира, а по-третє, не думаю, що тобі буде начхати, коли дізнаєшся одну мою думку.

— Яку?

— Схоже, я знаю, хто навідується до тебе вночі.

— То кажи.

— Спробую пояснити свій висновок: по-перше, до твоєї кімнати треба йти через ту, де спить бабуся, отже, вона мала почути, що хтось серед ночі вештається квартирою. По друге, — вів далі Чу, — навіть якщо перешкоду в особі бабусі вдасться оминути, то пса, що спить коло твого ліжка, не обдуриш, він обов'язково почує і розбудить півбудинку. Отже, глипач мусить приходити до тебе в подобі того, кого Том добре знає і на кого не гавкатиме. Кумекаєш, хто це, Соню?

— Ні, — Соня закрутила головою.

— Бабуся, — коротко, наче вистрелив, відповів Чу.

— Яка бабуся?

— Твоя рідна бабуся.

— Ти здурів, Чу? Що ти таке мелеш?!

— Не сердься, Соню, але це логічно: глипач одним пострілом убиває двох зайців — і бабусю, можна сказати, знешкоджує, і Тома.

Соні мороз пішов поза шкірою, коли вона уявила, як бабуся підкрадається до неї вночі і…

— Що ж це… це таке, Чу? — Сонин голос затремтів, а на очах забриніли сльози. — Виходить, рідна бабуся щоночі п'є мою кров? Господи!.. Що ж мені робити?!

— Не плач, Соню, не плач, — Чу погладив приятельку по голові. — Вона ж і сама не знає про це, у всьому винен упиряка. Не плач… А, може, я помилився, може, все зовсім не так.

— Ти думаєш? — Соня втерла сльози долонею. — Ай справді! Я не вірю, що бабуся таке зробила б, вона б якось чинила опір глипачеві, так просто не піддалася б.

— Може, й твоя правда, — кивнув Чу. — Спробуй цієї ночі початувати. Якщо ти не спатимеш, глипач не наважиться щось тобі зробити.

Вдома протягом обіду Соня спідлоба зиркала на бабусю. Старенька була ніби такою ж лагідною, доброю, як і завжди, її очі світилися теплом і ніжністю. Бабуся насипала Соні їсти, а сама з любов'ю і трохи стурбовано дивилася на онуку та все примовляла:

— Їж, Сонечко, їж, моя рибонько, тобі треба трохи поправитись.

Соня майже доїла, як раптом побачила такий жах, що примусив її здригнутися всім тілом: на бабусиному фартуху, на грудях, кривавилася велика бура пляма.

«Кров! — майнуло в голові у дівчинки. — Моя кров!.. Це робить бабуся!..»

Вона схопилася з-за столу й, навіть забувши подякувати, сховалася у своїй кімнаті. Чого лише не передумала Соня, яких тільки неймовірних ситуацій і виправдань для бабусі не перебрала в думках, одначе докази були неспростовні: на її халаті розпливлася чимала пляма Сониної крові.

Звісно, уроки дівчинка не робила; які там можуть бути уроки, коли рідна баба щоночі п'є з тебе кров! Соня впала на ліжко, притисла до себе Тома, і гладила його. А в голові увесь час крутилися слова популярної пісні: «Хто ти-є? Ти взяла моє життя і не віддала. Хто ти є? Ти випила мою кров, і п'яною впала…»

— Правда, Томе, — приказувала дівчинка, відганяючи неприємний мотив, — ми з тобою сьогодні цілісіньку ніч не спатимемо? Як порозплющуємо очі — широко-прешироко — й аж до рання не позаплющуємо, правда? Правда, ти мене захистиш від ба… від упиря, правда? Коли прийде бабуся, ти не дивися, що це бабуся, Томе, бо це буде не зовсім бабуся, а упир, Томе. Не віриш? Як повипиває вона знас обох кров, то не жарти тобі будуть, от побачиш… тоді повіриш, але пізно буде. Лежатимемо удвох блідесенькі, ані кровиночки. Мама