Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

Давай понесу твій рюкзак, бо тобі, бачу, важко.

Чу ніс і свого самовара, й Сониного рюкзака аж до школи.

А в школі сталося ось що.

Маргарита Семенівна зранку затрималася в перукарні й попросила свого чоловіка, учителя Історії Арнольда Сильвестровича, щоб той підмінив її на уроці математики. Історик сказав, що математики він не любить, тому вирішив розповісти третьокласникам про первісних людей: усяких там австралопітеків, пітекантропів і неандертальців. Він захоплено змальовував людських пращурів, які, на думку деяких учених, походять від людиноподібних мавп.

— Перші люди мали довгі верхні кінцівки, — розповідав він. — Такі довгі, як…

— В орангутанга? — кинув з місця П'явочка.

— Ні, — заперечив учитель, — приблизно як… е-е-е… — він на мить закашлявся і продовжив якимсь дивним, грубшим голосом: — як у Пластиліненка.

Увесь клас зиркнув на Чу.

— З голови до п'ят первісна людина була вкрита густою й грубою шерстю, — знову кахикнувши, розповідав історик уже своїм, нормальним голосом.

— Як ведмідь? — запитав ще хтось із хлопців.

— Еге ж, — кивнув Арнольд Сильвестрович і знов-таки дивним голосом докинув: — або як наш Пластиліненко.

Усі вдруге глянули на Чу, а дехто з дівчаток і навіть пирснув у кулачок.

Чу знічено зиркав то на Соню, то на вчителя.

— Так от, — продовжував історик, — наші предки вже не жили на деревах, як мавпи, а мешкали в печерах, бо побудувати собі житло їм ще не вистачало клепки, адже розуму в них було приблизно, як у…

— …Нашого Пластиліненка! — реготнув хтось із задньої парти, й увесь клас підхопив той регіт, навіть Арнольд Сильвестрович гиготав на весь рот дивним зловтішним сміхом.

Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.

— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!

Дівчинка з осудом дивилася на однокласників і на вчителя.

— Чому ж, — розмірковував знову нормальним голосом історик. — Може, й справді Чу — один з наших пращурів, які були початковою ланкою ланцюга еволюції людини, представник виду, що дивом зберігся до наших днів… скажімо, який-небудь неандерталець… це так, припущення, — учитель стомлено потер скроні. — Щось у мене голова розболілася…

— Не андерталець я ніякий, — насупився Чу. — Я ще з прабабая чудовисько.

— А це ще треба довести, — встромила свого довгого носа в розмову нестерпна Тома Козохват. (Підступна! Вже забула, як Чу врятував її від вепра?!) — Може, тебе варто в наукову лабораторію здати — для дослідів!..

Клас знову захлинувся сміхом. Тут Чу вже не витримав. Він схопився з місця і сердито вигукнув:

— Не андерталець я ніякий! Це вас тут усіх треба здати в лобаторію на досліди! Самі ви андертальці!

— Ну, це вже занадто! — скипів учитель історії Арнольд Сильвестрович, який вже тримався за голову обома руками. — Вийди з класу, Пластиліненко.

Чу вхопив портфель, сердито розвернувся й вибіг за двері.

— Дарма ви так, Арнольде Сильвестровичу, — з докором кинула Соня. — Нізащо образили!

Учитель якось причмелено, ніяково зиркнув на Соню, обвів поглядом увесь клас, потім знову глянув на дівчинку і моторошно прохрипів щось зовсім незрозуміле:

— А ти мовчи там, бо всю до крапельки висмокчу.

Дівчинка поспіхом згребла у ранець свої речі й вискочила слідом за найкращим другом.

Соня вийшла зі школи й побачила Чу. Той сидів на ґанку, меланхолійно крутив краник свого самовара і наспівував: — У тобі так багато сторін, яких я не розумію…

— Образився? — дівчинка поклала руку Чу на плече.

— Та… Ну їх, — махнув лапою Чудовисько. — Самі вони…

— Угу, — кивнула Соня, — дивний сьогодні Сильвестрович, він взагалі-то зовсім інший. Може, й у нього авітаміноз. — Хвильку помовчавши, дівчинка невпевнено додала: — Слухай, а що, коли ти й справді неандерталець?

— А я що кажу?! Вже всім півгодини товкмачу, що не андерталець я, і ніколи не був андертальцем! Ясно?

— Зажди, ти мене не правильно зрозумів, — ледь не збилася дівчинка. — Я ж не кажу, що ти андерталець, а кажу, що ти, можливо, неандерталець. Допетрав?

— І я кажу, що я не андерталець зовсім, — почухав потилицю Чу. — Допетрала?

— На жаль, ні, — зітхнула Соня. — Тобто ми обоє нічого не допетрали. Треба спростити розмову. Давай так: може, ти австралопітек, га? Якщо так, то уявляєш, який ти скарб для науки?!

— Сумніваюся.

— А чому?

— Бо знаю одну пісеньку про австралопітека. Ось зараз почуєш її і сама все зрозумієш.

І Чу заспівав.

В австралопітка малого

ні татка, ні мамці немає.

Тому носорога страшного

у пастки він сам заганяє.

Але носорожа тварина

до хитрої пастки не хоче,

і доісторичній дитині

в обличчя єхидно регоче.

Приблизно отак:

— Ги-ги-ги!

В австралопітка малого

дубець замашний у правиці,

і саме тому носорога

ні крапельки він не боїться.

Та ось носоріг у атаку,

мов танк, насуває на нього!..

Малий не злякавсь, не заплакав,

а лиш засміявся, їй-богу!

Приблизно отак:

— Ги-ги-ги!

В австралопітка малого

ні татка, ні мамці немає…

Немає уже й носорога…

А де він? Та хто його знає…

Такий ось кінець.

Ги-ги-ги!

— І що такого я мала зрозуміти? — знизала плечима Соня.

— Ти коли-небудь бачила, щоб я з дубцем за носорогами бігав? — спитав Чу.

— Та ні, начебто…

— І я не бачив. Отже, я ніякий не австралопітек, а звичайнісіньке, простісіньке чудовисько.

— Мабуть, твоя правда, — розчаровано промовила дівчинка. — Ти справді навіть найменшого інтересу для науки не становиш. Чудовиська ж не наукові створіння, а казкові.

— Це правда, — погодився Чу, підвівши голову і глянувши знизу догори на приятельку.

— Соню! — раптом вигукнув Чудовисько. — А що це в тебе?

— Де?

— Та ось же, на шиї! — Чу підвівся. — Ану, задери голову.

Соня підняла підборіддя, і Чу нахилився до її шиї.

— Грім і блискавка! — з жахом витиснув він. — І як же я раніше не здогадався?..

— Та що там, Чу, кажи вже, — Соня розхвилювалася.

— Тут дві ранки. Він п'є твою кров!

— Хто, Чу? Як це п'є?

— Глипач, хто ж іще! Тепер ясно, що він — упир, от тільки в кого перевтілюється?

— Чу, поясни,