Микола Хвильовий - Синi етюди

…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.

…I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що.

…Потяг мчав на пiвнiч.

Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:

- Нарештi. От дорiжка!

Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв'язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:

- Ну, як дiла?

- Нiчого.

- Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жуємо. "Красную Ниву" виписую. Єсть i вiршики, i "технiка" - все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.

…Вузлик розв'язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

- …Як же Веронiка? Часто буває в тебе?

- Два тижнi не бачились.

- Два тижнi?

- Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломiй перебиває:

- Так ти з нею досi не говорив???

- Нi.

- Нехороше. А викликаєш телеграмою.

- Я написав тiльки про згоду…

- Нехорошо.

Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов'ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.

…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: "Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i - чого тут тiльки нема!

В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути - кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.

Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:

- В драмi був?

- Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:

- Ах ти, ячейко!

- …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi - звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:

"Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."

…I, значить, у цьому городку жила-була сiм'я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.

А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

- Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:

- Ах ти, ячейко!

Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:

- Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тодi йшла весна.

Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.

…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллється ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця.

- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.

…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирає своє сиве волосся. I каже Христина:

- …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.

…Веронiка сидить, нахиливши голову.

На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.

I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiває боян вечiрню молитву, i каже слово "о полку" людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:

- Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк…Веронiка сказала:

- Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,

Христина сказала:

- Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала її сиве волосся.

- …Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!

Змовкла й ще сказала:

- Це радiсть терпiння, бабусю.

…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.

…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають