Юрій Павлович Винничук - Діви ночі. Книга друга

Чи я був у ті хвилини надто вже отупілий, але жодної розумної думки у моїй голові так і не з’явилося. Я не знав, як із цього виплутатися.

— Я нею охоче займуся, — замріяно проворкотіла фрау Ольга. — Вишколю за найвищою категорією. Та й Макс не відмовиться! Правда, Максе?

Макс погойдувався на підборах, відчуваючи у цю хвилину всю вагу своєї професії. Чекав лише на знак, на легенький покив голови, щоб нарешті показати, на що здатні його волохаті п'ястуки.

— Романе, — озвалася Дзвінка, — не роби дурниць. Це безглуздо. Я не буду любити тебе зі страху.

— Не будеш? Помиляєшся! Зеньо свого добився, і я доб’юся!

— Ах, Зеньо! То це Рома нас продала?

— Так, твоя найліпша колєжанка! Тепер вам так дешево не вислизнути! Цей піцик, — показав чомусь на мене, — забагато знає. А ти знаєш ще більше. Я не самогубця!

Досить було після цього лише кивнути в мій бік, і в голові моїй вибухнула бензоколонка разом зі всіма автами, а стеля враз помінялася місцем з підлогою. Проте Макс і не думав на цьому зупинятися. У голові шаленіла пожежа, очі заволочив густий дим, я нічого не чув і не бачив. Останнє, що виловив мій погляд, це шприц у руках фрау Ольги — вона підступила з ним до Дзвінки. Після цього я відчув, що провалююся в якесь бездонне урвище і лечу, вдаряючись об виступи скель, доки нарешті не гупнув потилицею на щось тверде, і світ для мене вимкнувся. Я навіть було подумав, що навіки.

XIII

Повільне випірнання з темної каламуті, здавалося, не матиме ні кінця ні краю. Очі вперто не розплющувалися, склеєні чимось липким, аж поки я не розкрив повіки пальцями. Від яскравого світла призахідного сонця запекло в очах. Оточений памороками і тишею, якийсь час я лежав у повній безпорадності. Усвідомлення того, що сталося, засвічувалося в мозку надто повільно, наростаючи разом із відчуттям жаху. Хотілося знову вимкнутися.

Я ворухнувся і відразу застогнав, пронизаний гострим болем потилиці. Звівшись на ліктях, виплюнув солоний згусток слини і крові. Я знаходився й далі у тому самому будинку. Без Дзвінки. Потім, тримаючись за стіл, звівся на ноги, чіпляючись за меблі поплентався в лазничку і, зазирнувши у дзеркало, переконався, що мене при великому бажанні ще можна впізнати. На очах запеклась кров, що витекла з розбитої брови. Я промив очі, відчуваючи, як при кожному русі голови розколюється потилиця. Торкнувшись її рукою, намацав засохле від крові волосся. Намочив у зимній воді рушник і став обережно протирати потилицю.

На кухні в креденсі знайшлася аптечка. Я заліпив пластиром брову. Все, що я пам’ятав — це власне удар кулаком в обличчя. Що було далі? Я впав. А тоді вдарився об кант креденса. На підлозі засохло трохи крові. Це, видно, мене й врятувало. Вони вирішили, що я забився на смерть.

Тішило мене й те, що я не відчував нудоти, котра неодмінно віщувала б струс мозку. Я подякував Господу, що наділив мене такою мудрою головою, але для того, аби ожити остаточно, варто все-таки трохи струснути свій мозок. Я поліз в бар, висмикнув пляшку ямайського рому і ликнув добрих півшклянки. Було таке враження, наче ром протікає не в стравохід, а відразу тече в артерії. Я ликнув ще і за хвилю вже готовий був на будь-які подвиги.

Годинник показував за чверть восьму. Отже, я був непритомний цілих п’ять годин. За цей час багато могло скоїтися. Я вибіг з будинку і помчав до першого телефону. На щастя, Франьо був удома.

— Ну, що там? — спитав я.

— Шеф згідний. Нагорі теж переглянули. Але хочуть цілу касету дістати.

— Завтра вранці привезу.

— Давай, не тягни.

Тепер я мусив упіймати Ярка і забрати в нього касету. Тільки б він мене дочекався.

Як на біду, я довго не міг зловити таксі і прибув на місце, коли вже починало сутеніти. Вікна Яркового будинку не подавали ознак життя. Але на подвір’ї стояла його машина.

Я ступив на ґанок і натиснув дзвінок. Ніхто не з’явився. Двері були зачинені, а в шпарі ключа не було. Що це мало означати? Може, спить, а, може, кудись вийшов. Я ще раз натиснув, але у відповідь не почулося жодного звуку. Де він міг подітися?

З чорного входу, який вів до підвалу, я легко вивалив кийком благенькі двері. Війнуло на мене сирістю, запахом фарби і лаків. Сходами я піднявся навпомацки нагору і потрапив на кухню. Тут панував жахливий рейвах. Все було поперекидане й потовчене. Шухляди витрушені на підлогу, меблі відсунуті від стіни.

Я зазирнув до покою і відразу побачив Ярка. Він сидів на підлозі, спершись спиною на книжкову шафу. До грудей притуляв якусь книжку. На руках і на книжці червоніла кров.

Ярко був мертвий. Його застиглий погляд, спрямований на двері, свідчив, що він когось чекав. Можливо, мене.

Я взяв книжку з його рук і побачив стріляну рану на грудях. Але застрелили його не тут біля шафи, а метри зо два далі. Зі слідів крові можна було здогадатися, що він рештками сил добрався сюди. Для чого? Невже тільки для того, щоб добути цю книжку, з обкладинки якої всміхався до мене бравий вояк Швейк?

Я обмацав його кишені, але вони були порожні. Хтось уже цікавився їхнім вмістом.

Тепер у мене дуже складна ситуація. Ті, що його вбили мусили забрати й касету. Якщо знайшли.

Я оглянув покій. Всюди кидалися в очі сліди обшуку. Це означає, що Ярко їм касети не дав. Але чи знайшли вони її? Застреливши його, вони відразу зникли. При них він би сюди не доповз, а понадто в їхній присутності не сягав би по книжку. Книжка мусить бути якимось знаком. Чи був сенс залишати для мене знак, якби касету було знайдено?

Я розгорнув книжку і прочитав: «Дорогий Ярчику! Бери приклад із Швейка, який не знав безвихідних ситуацій. Твоя Оксана».

Чому Ярко вийняв з шафи саме цю книжку?

Отже, по-порядку. Він знав, що я маю прийти. Чекав на мене. Але прийшли інші люди. Вимагали в нього касету, не добилися нічого і застрелили. Тоді перевернули всю хату. Коли пішли, Ярко поповз за книжкою, притулив до грудей і вмер. Залишив мені якийсь знак. Який? Це могло стосуватися тільки касети. Виходить, що він мені подав знак, де знаходиться касета? «Пригоди бравого вояка Швейка». Чому Швейк? А, може, вся розгадка в написі? Хто така Оксана?