Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- Твоя правда, мій друже. Тепер уже можна сватів присилати. За віно не треба буде нам торгуватися - Ганя в мене одиначка. Мені треба тільки обговорити справу з княгинею, бо без дружини я такого діла робити не можу. Залишімо молодят тут, хай утішаються гарним вечором та ясним місяцем. Це найкращі переживання юних літ… А ми ходімо в хату…

- Батьки радіють щастям своїх діток, - докинув Добрич.

Застали княгиню в їдальні: давала лад між жіночою службою, як приготовити вечерю.

- Знаєш, княгине, чого наші дорогі гості приїхали?

- Знаю. Була в садку й бачила…

- Що ж ти на це, княгине?

- Кращої пари для нашої дитини не знайдемо… Я від серця благословлю…

- Так ми присилаємо цими днями сватів? - спитав воєвода.

- Чого ж відкладати? Тепер найкраща для них пора подружитися. Гані придане давно вже готове, - сказала княгиня.

- Слава Господові Небесному, - зітхнув воєвода, хрестячись до образів тричі з глибоким поклоном. - Видко, це боже дію, коли все так пішло гладенько.

Князь послав отрока попросити молодих на вечерю.

Не хотілося їм іти ще в хату. Княжич держав дівчину за стан і не хотів її пустити. Вона пручалася. Богданко сливе вніс її на руках у їдальню.

- От моя дорога дівчина, княгиня чи царівна, мені однаково, - казав він радісно, цілуючи князя і княгиню по руках.

Дівчина засоромилась і закрила обличчя долонями. Старі мовчали, тільки княгиня підступила до молодих, узяла дочку за голівку й поцілувала. Те саме зробила і з княжичем. За нею пішов князь і Добрич. Ніхто не сказав ні словечка. Була дуже святкова хвилина. Всі це відчували й не могли з дива вийти, як воно все так гарно склалося.

Посідали до вечері. Але молодятам не хотілося їсти. Вони сиділи на лаві, держалися за руки, забувши за світ божий. За вечерею посиділи певно в ніч.

На другий день сполудня гості від’їхали.

- Чи ти, Богданку, передбачував, чого я тебе сюди заманив?

- Коли б я був знав, не був би тебе послухав. Я думав не женитися. Та як побачив ту дівчину, то від першого погляду щось таке зі мною сталося, що я не стямився. А в садку так воно якось прийшло само від себе, що я відразу осмілився. І добре, що так склалося. За це тобі спасибі, мій друже й опікуне. Аби лише матуся не противилась…

І княжич відразу посумнів.

Воєвода поклепав його по плечу:

- Не турбуйся, мій сину, якось воно та буде…

Княгиня виждала сина. Він зліз із коня, припав до материних грудей і сказав словами великого щастя:

- Матусю моя! Я знайшов собі дівчину, таку гарну, як та рання зоря…

* * *

Незабаром потім до Чорториї поїхали свати від князя Богданка Ружинського. Відгуляли весілля, й молодий князь привіз свою дружину, Ганну Чорторийську, до батьківського замку. Відтепер, хоч на замку Ружинських нічого не змінилося, настало цілком інше життя. Старенька княгиня віддала все домашнє господарство своїй невістці, котру полюбила мов рідну дитину. Але молода княгиня вміла шанувати старість і в усьому, що мала робити, радилася тещі.

На замку Ружинських запанувало щастя. Всі почували себе щасливими, і Бог благословив їм у всьому., До року вродився їм синок. Його охрестили Михайлом на пам’ять покійного князя. Стара княгиня раділа дуже дитиною, не відступала від неї ніколи. І обоє Чоргорииські хоч раз на тиждень, то одне, то друге, приїжджали налюбуватися внуком. Дід ворожив йому, що з нього виросте лицар великий, славний на весь світ.

В такому щасті пройшло п’ять років.

Малого княжича Михайла всі любили, як колись його батька. Хлопчина виростав здоровий над свій вік.

Князь Богданко частенько ходив з дружинниками на татар, що не переставали напастувати спокійний народ. Щасливо їх відбивав, бив, заганяв у болота й вибивав…

Раз якось старий князь Чорторийський написав до зятя лист, щоб приїхав до нього в дуже важній родинній справі, бо, мовляв, Богданкова приява конечно потрібна. Та водночас просив, щоб конче привіз йому малого Михайлика, щоб ним старі дід та бабуся порадувалися.

Годі було тестеві відмовити; Богданко шанував його й любив мов батька рідного - видко, справа важна, коли так пише та запрошує.

Показав листа жінці.

Вже не раз таке бувало, що Богданка й цілий тиждень не бувало вдома, та це її не бентежило. Та тепер, коли прочитала батькового листа, чогось затривожилась. Вона зітхнула і сказала:

- Знаєш, Богданку, мене ця вістка дуже занепокоїла. Боюся, щоб не стрінуло нас яке нещастя, як тебе тут не буде.

- Чого ж ти непокоїшся, моя голубко, чого лякаєшся? Не раз мені доводилось побувати поза домом, і нічого не сталося, чого ж саме тепер таке погане передчуття мало б тебе мучити? Бачиш, у нас усе в ладу, замок безпечним, нелегко його взяти. Я постараюся чимдуж вернутися додому. Заспокойся, моє серденько, і не припускай собі до голови такого страхіття…

- Ти сказав: передчуття, а я не знала, як це назвати. Я справді передчуваю щось страшне, в мені серце завмирає.

- Ганю моя дорога, ти знаєш, я розсилаю довкруги нашої оселі стежі, а вони певно помітили б, коли б був у околиці якийсь підозрілий рух. Про татар нічого в цих сторонах не чувати.

Ганя обняла князя за шию й сильно до нього пригорнулась…

- Коли б ти, Богданку, міг не поїхати… Батенько буде спершу ремствувати, та згодом заспокоїться, а ми опісля поїдемо обоє до Чорториї та його перепросимо…

- Не можна так, моя люба. Не треба старому батькові давати причини до невдоволення. Якби раз тільки між нами зайшло таке непорозуміння, то воно могло б повторитися в чімось важнішім, а я собі цього не бажав би. Причини не їхати нема, й я не бачу причини, чого б ти мала лякатися. Я таки поїду й заберу з собою малого…

- Хоч лиши мені хлопця, Богданку, - просилася княгиня. - А втім ходімо спитаймо матусі, зробимо, як матуся скаже, добре?

Князь знизав плечима:

- Ходім до матусі, так буде, як вона скаже. Старенька княгиня, почувши в чому справа, обняла невістку

за шию й так її розважала:

- Не все, моя дитинко, треба передчуттям вірити. Таке бувало й зо мною за молодих літ, і я не раз дуже мучилася, та один старенький богомільний чернець пояснив мені,