Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

що тоді тільки гаряча правдива молитва заспокоює. Тим-то й тобі, моя дитино, так раджу, - піди зараз до церкви й помолися щиро. А Богданко хай їде, коли його старий князь кличе, та тільки дитина хай лишається…

Молода княгиня відчувала, що ніхто не хоче її розуміти, що її передчуття вважають собі за нізащо, Але треба було скоритися и заспокоєння шукати в молитві…

* * *

Це було в серпні, в часі гарячих робіт у полі.

Увесь народ, що був у замку и недалеко замку, ще до сходу сонця виходив. На замку лишалися тільки ті, що робили домашню роботу.

Молодий князь наказав осідлати коні й узяв із собою лише одного чоловіка, чуру15 Петра, що був йому товариш іще з молодих літ. Разом із ним грався, разом грамоти у протоієрея замкової церкви, вчився.

Тепер обидва поспішали до Чорториї.

По дорозі князь розказав своєму Петрові про все, що було дома. Петро слухав уважно, інколи хитав головою, та як князь скінчив, нехотя докинув:

- Скажу тобі, князю, правду, що коли б я був про це знав раніш, я був би тобі щиро порадив послухати княгині й залишитися дома…

Князь занепокоївся. Йому впало на думку як-стій завернути додому, але соромився: лицареві, князеві не слід йняти віри жіночим забобонам…

Петро, наче відгадуючи думку князя, спинив коня:

- Вертаємось?

- Як же воно? Вертатися майже з-під воріт Чорториї? Нас уже княжі люди бачили, ще скажуть князеві, а він міг би взяти мене за примхуватого молодика, це мені зовсім не лицює…

І князь потиснув коня острогами й помчався чвалом: утікав перед думкою, що йому шептала:

* * *

Старий князь дуже зрадів приїздові Богданка. З’їхався весь рід Чорторийських на сім’єву нараду: справа була така, що один із сусідів старого князя забрав йому доволі великий шмат землі й не хотів по-доброму віддати; князь посилав до нього поважних людей, та це на ніщо не здалося.

- Відберемо силою, - сказав один із Чорторийських. - Так залишити не можна, а то згодом усе нам порозшарпують. Хай світ знає, що ми рід великий, що один за одного постоїмо в потребі!

Його думку прийняли всі. Почали укладати план, як до цього братися, кілько котрий має прислати до Чорториї збройних людей.

Богданко весь час ні словом не відзивався: сидів на розжареному вугіллі. Перед його очима стояла заплакана Ганна… Чому він її не послухав? Ця перша відмова, що її почула від нього вірна дружина, пекла його розпеченим залізом… Аби лише швидше додому…

Старий князь вичитав його неспокій з обличчя й хотів знати його причину. Може, не до вподоби йому постанова роду Чорторийських? Не може бути, щоб лицарський Богданко не хотів походу в такій справедливій справі! Князь узяв зятя на бік і почав розпитувати.

Богданко висповідався зі своїх побоювань.

- Здайся, сину, на Бога й Його святу волю. Проти неї нічого не вдієш. Та не бери собі цього так дуже до серця. Коли ти певний, що на границях спокійно, то чого боятися? Орда не гайвороння, непомітно не злетить на крилах…

- Я всією силою відганяю від себе погані думки та перебороти їх не можу. Сиджу тут, а мої думки в Ружині, на замку. Ви, мій батеньку дорогий, не гнівайтесь на мене, не ображайтесь, а я таки зараз поїду додому. Господь знає, що там діється. В мені серце завмирає на саму думку, що там могло скластися яке нещастя…

Старий князь зворушився:

- Я тобі, мій сину, не бороню, та ти побачиш, що нічого не сталося, застанеш усе так, як залишив. Їдь з Богом і зараз подай мені вістку…

Князь вийшов з теремів і пошукав Петра.

- Їдемо, Петре. Я тремчу всім тілом. Не шкодуватимемо коней, аби тільки швидше, бо мій неспокій уб’є мене.

Погнали вихром. Князеві здавалося, що їде на похорон…

- Що це таке, Петре, що ще нашого замку не видко? - спитав князь. - З наших замкових башт можна було розглянути добре всю околицю. І з того місця, де ми тепер, ми повинні бачити замок.

- Може, тепер над ранком наш замок у мряці (вони їхали всю ніч), пояснював Петро, щоб князя заспокоїти, але в самого кров у жилах застигала. Саме тоді повіяв вітер звідтіль, де стояв замок, і Петро занюшив згар…

- Петре, ти чуєш? Щось наче б із пожарища сюди завіяло…

Петро не відізвався: погнав наперед вихром, за ним князь…

Станули на місці… Перед ними - половина Ружина у згарищах, замок у руїні. Догоряли грубі бервена, по церкві й церковних будівлях ні сліду… Де стояв ґанок до княжих теремів, там лежала до половини спалена стара княгиня-мати, а біля неї… трупик малого княжича Михася…

Богданко застогнав, ухопився рукою за серце і звалився з коня зомлілий. Петро прибіг князя тверезити.

- Гей! - крикнув він із усієї сили. - Чи всіх повибивали, ніде живої душі не залишилося?

На той крик виліз із кущів ліщини старий дід-пасічник Панько.

- Пробі, діду, що тут сталося? Давай, ради Бога, чимдуж води князя тверезити, а то минеться.

Панько побіг до струмочка і приніс у пригорщах води, хлюпнув нею князеві в лице, розіпнув сорочку біля серця й почав натирати мокрими руками.

- Що сталося? - питав настирливо Петро.

Очуняв князь, присів і почав протирати очі, як той, що його напрасно збудили зі страшного сну.

Панько розповів, що тої самої днини, як князь поїхав, зараз сполудня з’явилася орда, ніхто її не сподівався, ворота були відхилені, татари влетіли мов шуліки, й заки ратні16 люди позбігалися, вже й замок, і церква, й будівлі горіли… З теремів вибігла княгиня-мати й почала кликати помочі, та її зарубав зараз на порозі татарин. За нею вибігла молода княгиня з малим княжичем на руках, дитина вчепилася мамі за шию й дуже кричала…

Панька наче корч схопив за горло, и він не міг далі слова промовити.

- Страшно, князю, вимовити… - казав далі, зітхнувши. - Татарин вирвав у матері дитину й розбив її голівку до рундукового стовпа. Княгиня закричала не своїм голосом. Татарин схопив її на руку й кудись поніс. Я вже її більше не бачив…

Надбіг старий воєвода із дружинниками. Почалася страшна битва. Багато поганців полягло, але наші не вдержалися проти силенної сили, всі понакладали головами… Мене якось Бог