Леся Українка - Том 6

робити?

Анна

Я тільки боронюся. І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники, та й годі.

Дон Шуан стоїть в непевності.

Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?

Дон Шуан мовчки вилазить вікном. Анна дивиться якусь хвилину в вікно, ждучи, поки він далеко одійде. Потім бере із скриньки покраси, викидає їх у вікно і здіймає голосний крик.

Розбій! Розбій! Рятуйте! пробі! люди!

На крик її збігаються люди, вона падає, нібито зомліла.

V

Кладовище в Мадріді. Пам’ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку — гранітна каплиця стародавнього будування. Ні ростин, ні квітів. Холодний, сухий зимовий день. До н па Анна в глибокій жалобі повагом іде, несучи в руках срібніш нагробний вінець. За нею йде стара дуенья. Обидві

надходять до могили, де стоїть пам’ятник командорові — велика статуя з командорською патерицею в правиці, а лівицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на коліна перед могилою, кладе вінець до підніжжя статуї і перебирає чітки, ворушачи устами.

Дуенья

(діждавшись, поки Анна раз перебрала чітки)

Я насмілюся прохать сеньйору дозволити мені зайти на хвильку, зовсім близенько, тут-таки, при брамі, до родички позичить рукавичок,— я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.

Анна

Се не випадає, щоб я лишилась тут на самоті.

Дуенья

Моя сеньйоро милостива! Пробі, таж я стара, гостець * мене так мучить! Сеньйора бачить, як напухли руки?

Я далебі від болю ніч не спала.

Анна

(глянувши на руки дуеньї)

А справді, спухли. Ну, вже добре, йдіть, лиш не баріться.

Дуенья

Буду поспішати.

Моя сеньйора — янгол милосердя!

(Відходить.)

Ледве дуенья відійшла, з-за близького пам’ятника з’являється дон Жуан. Анна схоплюється на рівні ноги.

Д о п Жуан Нарешті я вас бачу!

Анна

Дон Жуаие!

Се ви мою дуенью підкупили?

Ні, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б із того винні.

Анна

Я?

Дон Жуан

Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищі, вас виглядаючи? І лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви під охороною дуепьї тута читаєте нещирі молитви на гробі «незабутнього»...

Анна (спиняє його рухом руки)

Стривайте. Ніхто вас не примушує — се перше, а друге — молитви мої правдиві, бо сталась я, хоча і мимоволі, причиною до смерті чоловіка, що поважав мене й любив.

Дон Жуан

Сеньйоро, поздоровляю! Успіхи великі!

Anna

В чому?

Дон Жуан У лицемірстві.

Анна

Я не мушу

такого вислухати.

(Раптово рушає геть.)

Дон Жуан (удержуючи її за руку) Донно Анпо!

Я не пущу вас!

А н и а

Я кричати буду.

Дон Жуан (випускає її руку)

Я вас благаю вислухать мене.

Анна

Як ви покинете свій тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажіть коротко, бо ще надійде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.

Дон Жуан

Дивую,

для чого вам сі пута добровільні!

Я думав — от уже розбився камінь, тягар упав, людина ожила!

Та ні, ще наче ствердла та камінна одежа ваша. Дім ваш, наче вежа під час облоги: двері на замках, а заздрі жалюзі не пропускають ні променя, ні погляду. Всі слуги — суворі, збройні, непідкупні...

Анна

Значить, були вже проби підкупити?

Дон Жуан

Анно,

хіба одчай не мав прав своїх?

Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: «Сеньйора не приймає».

Анна

Подумайте сами: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобі, приймала лицаря такої слави, як ви, на самоті?

Ох, Анно, АнноІ Мені здається, я вже трачу розум!..

Се ви? Се справді ви?.. Та сама врода... а речі, речі! Хто вас їх навчив?

Хто одмінив вам душу?

Анна

Дон Жуапе, ніхто мені пе одмінив душі.

Вона була у мене зроду горда, такою ж і зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмів ніхто сказать: «Ба, звісно, зраділа вдівонька,— ввірвався ретязь!» Невже ж би ви сами стерпіли сеє?

Дон Жуан

Хіба вже я не маю шпаги, Анно?

Анна

Так що ж — ви обезлюдите Мадрід?

Та чи могли б ви шпагою відтяти всі косі погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти і плечей стискання, що скрізь мене б стрічали й проводжали?

Дон Жуан Втікаймо, Анно!

Анна

Ха-ха-ха!

Дон Жуан

Вам смішно?!

Анна

Якби не засміялась, позіхнула б, а се ж хіба миліше вам?

Дон Жуан

Сеньйоро!!

Anna

Та вже ж утретє чую сі слова, то може й надокучити.

Дон Жуан

Я бачу,

ви справді камінь, без душі, без серця. Анна

Хоч не без розуму — ви признаєте?

Дон Жуан О, се я признаю!

А п н а

Скажіть, навіщо втікати нам тепер? Який в тім глузд? Коли ви зводили дівчат і крали жінок від чоловіків, то не дивно, що вам траплялося втікати з ними, а хто баніт, той, звісно, утікач.

Але себе самого посилати в вигнання? і для чого? Щоб узяти вдову, п^о ні від кого не залежна?

Самі подумайте, чи се ж не сміх?

І чим була б я вам, якби погналась тепер із вами в світ? Запевне, тільки забавою на час короткий.

Дон Жуан

Анно,

я так нікого не любив, як вас!

Для мене ви були немов святиня.

А н п а

Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п’єдесталу?

Дон Жуан

Бо я хотів її живою мати, а не камінною!

Анна

Потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя.

Дон Жуан

Та невже ви й досі вірити не перестали в камінне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви під тим камінням?

Чи я ж пе чув у себе иа плечі палючих сліз? Адже за тії сльози він заплатив життям.

(Показує па статую.)

Анна

І безневинно.

Дон Жуан (відступає від неї вражений)

Коли се так...

Анна

Авжеж, не він був винен з неволі тої. Він тягар ще більший весь вік носив.

Д о и Ж у а и

Його була в тім воля. ~

Анна

І я по волі йшла на те життя.

Але йому було терпіти легко, бо він мене любив. То справді щастя — поставити на ясному верхів’ї того, кого кохаєш.

Дон Жуан

Ті верхів’я...

Ви знаєте про їх мої думки.

Анна

Що варта думка проти