Антон Дмитрович Мухарський - Смерть малороса або ніч перед трійцею

за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик, передчуваючи лихе.

«Увімкніть світло, отам, отам…» — замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду і коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, він побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові.

Піднявши перед собою руку, якою він дотикався рушника, він побачив, що вона геть темна від теплої, липкої рідини. Лесика затрусило, мов у лихоманці, і він від страху і лихого передчуття тонко і протяжно завив у-у-у-у…

«Що сталося?» — байдуже обернувся Василь на ті завивання.

«їдь, блядь, швидше, йоб твою м-а-а-ать! — від розпачу і страху, тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. — Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа-а-адь вмира-а-аю, що не бачиш, їдь швидше-е-е-е, сука-а-а-а!»

Але натомість, щоб їхати швидше, Василь, навпаки зупинив машину в чистому полі, і проказавши тихо: «Та пішов ти на хуй, підарас!», вийшов з автівки, гримнувши дверима.

«Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити… Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить… То ви візьміть їх собі… Тільки відвезіть мене! Чуєте-е-е-е!»

«Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, -дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, — ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти на хуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого…»

По тих словах, розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося своїми вуличними ліхтарями.

Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали, чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потойбіччя.

Побачив його і Лесик.

Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою уздрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.

«Велка-а-а-ам!» — чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловонним самогонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з'явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі, й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами.

У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах, й кому «перемивав кості» у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода і Котляревський, і Гулак-Артемовський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке, зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли сонми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої-бандерівці із Степаном і Романом на чолі, стояли В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч-о-пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім'ям Святої України на вустах. Стояли і просто дивилися на нього — жалюгідного, приреченого вмерти малороса, що із пляшкою безалкогольної «Балтики» у сраці кінчав своє мерзенне життя у калюжі крові на задньому сидінні уживаного червоного БМВ.

«На хуя ти то все писав, Лесик?» — щиро дивлячись йому у очі, прямо запитав Кобзар.

«Вибачайте, я більше не буду-у-у-у! — затрусився, забився у тваринному дикому страху і передчутті суворого покарання Лесик, але було вже пізно. Зашуміло, завило, заскавчало чорне демонічне військо, заступило світлий лик Кобзаря, і уп'явшись своїми цупкими пазурами та іклами в тіло малоросійського літератора, потягло його прямо у пекло!

«Ні, ні! Я не хочу вмирати! Я не хочу в пекло! — щосили заволав Лесь і, відбиваючись від оскаженілих вурдалаків, замахав руками і ногами, намагаючись пригадати «Отче наш!»

Глава восьма

«01 666 кв»

Коля Малуха і Вадік Довганюк були друзями від самого дитинства. Ходили в один садочок, вчилися в одному класі, а коли прийшов час, то разом подалися до армії, і разом з неї повернулися. На цей час мали по двадцять чотири роки і офіційно ніде не працювали. Перебивалися час від часу якимись випадковими заробітками: то лісу треба трохи добрим людям напиляти, то буту пару машин з плисецького кар'єру «спиздити», то партію «лівого» прального порошку чи горілки через «облкооперацію» проштовхнути. Не гребували і зовсім малими справами — паркан поставити, фундамент бетоном залити, канаву під кабель викопати.

Життя в селі таке, що людині багато не треба. Картопля, самогонка і сало завжди є, бо батьки, слава богу, живі ще. А от пива, цигарок узяти, бензину в авто залити, кросівки там собі нові чи куртку зимову справити, щоб до дівчат ходити було не соромно — на усе те грошики потрібні, хоч і не багато. Так чого його напружуватися, тим більше, що родин не мали, бо ще після армії із третім своїм другом Сашком Гордієнком поклялися до 30 років парубкувати. А вже тільки потім і шукати собі пару.

Тільки, здається, малий Гордієнко, слова свого не утримав. Закохався, дурний, у Вальку Прокопенчиху, що на третьому мікрорайоні мешкала, та й поїхав дахом. Ревнував до неї усіх так, що сержантика-мєнта з Калинівки, їхнього однолітка, який у Плисецьке до баби в гості приїхав, та й увечері на дискотеку завернув, та й до Вальки залицявся, так ломом через тиждень біля його ж господи по голові приклав, що той калікою на все життя зробився. Але про той випадок тільки вони утрьох і знали, бо як Санька то робив, коли хлопці на шухері стояли. Але прямих свідків нема, доказів нема, а підозрюваних аж шестеро, бо малий мєнт, дарма, що тільки три роки у ментурі служив, а за цей час і у