Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

Чогось мене заморозило, мурашки побігли по тілу — і я відчула, як злість заважає дихати. Ну навіщо, навіщо Аделя втручається завжди неделікатно, безглуздо.

Я перевела погляд на Петра — його тарілка була порожня.

«У чому річ, Петре?» — якомога спокійніше запитала я, пильно дивлячись на незайману порцеляну.

«Річ у тім, Стефо, що я не їм риби».

«Не їси риби? — не повірила я своїм вухам. — Це правда?»

«Ти ж сама знаєш. Я ніколи її не їв. Не люблю з дитинства».

«Навіщо ж я по неї їздила на ровері в дощ, купувала з такими труднощами, убивала, чистила і готувала?»

Петрове обличчя набрало стомленого вигляду.

«Але нашим гостям смакує. Аделі смакує».

«Дуже, дуже смачно! Мені так хотілося риби!» — підтвердила їмость, простягаючи тарілку по другу рибину.

Я підвелася, вийшла з-за столу, взяла таріль із линами і, розміреними кроками підійшовши до вікна, розчахнула його й викинула страву просто в рясні потоки.

«Пішла риба спати», — проказав після хвилинної тиші Петро. Я стояла до них спиною й отупіло дивилась на стіну дощу.

«Риба повернулась додому», — додав отець Йосиф.

«Стефо, ну май же Бога в серці!» — Аделя роздратовано зірвалась зі свого місця і вилетіла геть.

А їмость несміливо поцікавилась: «А чи могла би я попросити чогось на десерт? Бо я ще трохи голодна».

На десерт був завиванець з яблуками, себто струдель.

Я трохи затрималась на кухні, готуючи каву: не поспішаючи, смажила кавові зернятка, перемелювала їх, засипала до пушки в машинці, заповнювала машинку водою, чекаючи, аж поки звариться, а потім знову чекала, поки осядуть фуси.

Коли повернулась, у салоні вже знову було спокійно. Отець Йосиф із Петром розмовляли про таємничі зникнення із храмів коштовностей та реліквій, які знову почастішали останнім часом. Петро казав, розв’язання загадки мусить бути дуже просте: нехай отець не ображається, але це можуть робити служителі. Священик не ображався. Він мав іншу думку.

«Чи не звернули ви уваги на те, що водночас зі зникненнями цінних предметів із храмів того чи того міста завжди відбувається виступ Ернеста Торна, фокусника й шахрая?»

Петро зиркнув на мене — і я думала, обов’язково скаже отцеві, що я палка шанувальниця шевальє і не пропускаю жодної його вистави. Але ні, він таки змовчав, дякувати Богу.

Аделя про щось мило щебетала з їмостю. Іванка, знову густо почервонівши, шепотіла їй на вухо: «Я помітила ваші панчохи, пані Аделю! Страх люблю панчохи і різну пишну одіж, маю таку слабкість», — і вона прикрила обличчя долонями.

Аделя милостиво посміхнулась. Панчохи вона справді вдягнула нині прегарні: сріблясто-сірі, з блискучою тонкою смужкою, що зміїлась по центру литки.

«Іванко, панчіх я зняти не зможу, — сказала Аделя, виймаючи із золотих кучерів гребінця з цикадою. — Але чи не образитесь ви, якщо я подарую вам цю дрібничку? Я зауважила, що вона теж припала вам до душі».

З грудей їмості почулось раптом неприродне хрипіння, але вона вдячно взяла в руки прикрасу.

«Мені дуже, дуже подобається».

Бідна дитина.

Отець Йосиф мовчки простягнув долоню, Іванка кілька хвиль благально дивилася йому в очі, а тоді віддала гребінця. Вона нервово відкашлялась, жадібно випила склянку компоту, намагаючись потамувати хрипіння.

«Дякуємо, — священик поклав річ на стіл перед Аделею. — Моя дружина гарна й без того. Бог щедро наділив її такою силою дарів, що вона не потребує додаткових декорацій».

Дивлячись на отця Йосифа, я думала про Торна та його ілюзії. У священикові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчинятись у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отець мав у собі щось іще набагато потужніше, щось надлюдське.

Невже я знала цю людину раніше?

[6.VIII]

Розділ 7

Цілу ніч я страшно мучилась, відчинені вікна не допомагали. Не мала чим дихати, обливалась водою, намочила в мідниці простирадло і, загорнувшись у нього, босоніж вийшла до саду. Тут було не легше: жодного натяку на вітер, дерева і трава — нерухомі, мов виліплені з чорного воску. Ґвалтовно верещали цвіркуни й жаби, здавалось, що то армія кравців люто кроїть сотнями великих ножиць грубе сукно. Духота нестерпна. Паніка і розпач — як буває, коли, знімаючи тісну спідню сорочку, задерши руки догори, з головою застрягаєш у ній і не годен вивільнитись.

Під ногами лежать останні паперівки. Ніхто їх не збирає. Нема господаря в хаті.

Аделя перед сном прибігла до мене вся в сльозах. Довго не хотіла розповідати, що сталось. Я пригортала її до себе, тримала за плечі, поки її трусило, як одержиму — і відчувала, що крізь мої долоні, обережно прикладені до її спини, проходить страшна сила, якась пекуча блискавка.

Я не раз уже зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови.

Впродовж усього липня періщили зливи, лютували страшні бурі з громами та блискавками. Минулого тижня, у п’ятницю, блискавка розвалила комин пекарні Фідлера на Бельведерській. Я якраз брела туди крізь немислимі болота (Бельведерська і її найближчі околиці славляться своїм сміттям і брудом, понадто в таку мокру пору): купити бішкоптові бабки з ягідним кремом (того дня я сподівалась на мармуляду з сирої малини і суниці), бо після того, що Петро вчинив із моїм готуванням, не мала жодного настрою поратися на кухні. Але Аделя любить добре солодке тісто.

Парасоля не рятувала. Я була мокра, як курка. Якраз проходячи Казимирівською під спокійними атлантами, які, по-діловому впершись долонями в шлунки, тримають на схилених карках і кучерявих потилицях руду кам’яницю, я почула той гук, від якого, здавалось, і сама зсередини розлетілась на тисячу уламків.

Бішкоптові бабки мені все одно продали, і Аделя цілий вечір казала, що не годна їх їсти, бо знає на смак мої.

У Фідлера, слава Богу, усе закінчилось тільки комином.

Наша пушка на каву знову геть спорожніла (Петро хлебче каву, як мою кров), і я пішла до Вольфа Гальперна, на Середмістя, до його крамниці з прянощами.

Люблю бувати там: пан Гальперн дрібний і спритний, завжди в бездоганному ґарнітурі, при краваті та в білій сорочці, у круглих окулярах і з зачесаною назад чуприною, на якій зубці гребеня вкарбували тонкі рівчачки; на стіні крамниці висить чималий клапоть кори якогось екзотичного дерева — на ньому намальований усміхнений слон, що танцює, високо і незграбно піднісши лапи; власник зазвичай сидить за прилавком, наполовину схований за великим скляним