Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

з порічок компот! Дуже корисний, вітаміновий. Стефо, чому ти стоїш? Сідай уже, заради Бога».

«Сідай, Стефцю!» — поплескала по сидінні поруч із собою Аделя. Я бачила з її лисячого личка, яка вона задоволена з ситуації. Моя Аделя страх любить різні інтриґи й пікантерії. А тут таке. Ще б пак. Аж розцвіла. Наповнилась життям, запульсувала соками.

Отець Йосиф не зводив з мене очей.

Іванка одним духом випила компот і, по-дитячому широко усміхаючись, продзвеніла: «Смачнючий! Чи можна ще? Я так упріла, поки ми їхали!»

Йосиф дбайливо витер серветкою червону смужку над її верхньою губою.

«Подаватиму юшку», — повідомила я і рушила на кухню.

Там зупинилась і кілька хвилин стояла, зовсім забувши, навіщо прийшла. Ніби й силкувалась згадати, але в голові не було жодної думки — пустка, порожнеча.

Врешті серед цього космосу почула сердите булькотіння зупи. Я схопила стирку і кинулась до баняка. Геть попечена, розливала яринову[33] в глибокі тарелі.

Носила їм по черзі: першій, звісно, їмості, далі — отцеві (він, хоч і був зайнятий розмовою з Петром, звів на мене сповнений вдячності погляд), тоді — господарям.

«Ви ж сядете з нами?» — поцікавився Йосиф.

«Не знаю. Не годиться».

«Ой, Стефо, не видурнюйся», — нарешті Петро знову став тим, ким був. Я зиркнула на гостей: чи не надто вони вражені, але Іванка, старанно склавши уста трубочкою, зосереджено дмухала на зупу в ложці (чого, безсумнівно, у товаристві ніхто не робить), а Йосиф продовжував посміхатись, ніби знав якусь таємницю, перед якою тьмяніли й маліли такі людські дріб’язкові вибрики.

Я взяла собі трохи зупи й сіла за стіл. Тільки не дуже зручно мені сиділося, усі частинки цієї сцени ніяк не хотіли ставати одним цілим. Йосиф Рідний, улюблений, найталановитіший студент доктора Анґера — не думала, що коли-небудь ми знову зустрінемось. Тим більше ніколи б не допустила, що він, з головою захоплений наукою, раптом виявиться слугою Господа. Ні, на відміну від Аделі, я не могла уявити його в облаченні. І ця маленька пташка поруч із ним — як він нею опікувався, як огортав її собою. А я — що зі мною могло статись, що не могла відвести від нього погляду? Хоча й Аделя — вона вся аж світилася, аж ніби молилась, дивлячись, як легко і впевнено несе він до рота повну ложку, ніби здійснює божественний величний ритуал.

Але чого я геть не могла чекати — це тієї радості й сяйливості, теплоти й інтимності, з якими він приймав мене. Мене! Після того, що сталось. Після того, що раніше було.

Отець Йосиф розповідав повагом, як вони з владикою Шептицьким їздили з апостольською місією до косівських гуцулів, і голос його плив широким спокійним руслом, то забарвлюючись іронією, то мало не тріскаючись від болю та смутку. Оповідав, скільки межи тими щирими людьми поселилось гріха: блудство на блудстві, пристрасть до горілки, недбальство й лінощі, сміття і бруд по хатах, павуки, пруси й стоноги по закутках, а самі вони від любаски бігають до ворожки, а від ворожки — до корчми. А скільки в них диких звичаїв: скажімо, коли лежить мрець у хаті, починають грати в «грушку», і замість того, щоб помолитись за душу покійного та за свою, грішну, давляться пустим сміхом.

Але коли владика казав їм казання, то він, отець Йосиф, бачив, скільки пар очей наповнювались слізьми і якої потуги розкаяння світилось на їхніх лицях; і під час сповіді ставало зрозуміло, що владика Андрей вміє так сказати, аж сягає в найвіддаленіші людські глибини душі, звільняючи там те, що було до того часу занедбане й запечатане. Він навіть говорив із ними по-їхньому, пишаючись, захоплювався Йосиф: «Ни довго, тай то твоє кіло, шо за него ти так стараєшси тай так єму догожєєш, стане аді таким синим, студеним, єк аді того мерця, шо єго бачьиш. Маєш у „грушку“ ігратиси, то ліпше погадай собі, ци ти сам маєш таку чьисту душю, абис ни боєвси ставати на Суд Божий».

«Недовго, та й на нашій вулиці постане греко-католицька духовна семінарія стараннями владики», — проказала Аделя, набравши святенницького вигляду. Комедіантка.

«Що дивніше, — додав Петро, — Шептицький погодився взяти участь у справі відкриття української гімназії! Не вірю, що з цього щось може вийти».

На це отець Йосиф розсудливо відповів, що українцям завжди бракувало згуртованості — і як тут не захоплюватись прикладом наших німців чи євреїв. Ось, скажімо, цього місяця в їхньому театрі стараннями сіонських гендлярів відбулась вистава, прибуток від якої призначено на підтримку румунських євреїв, які — голодні, холодні й переслідувані — втікають із рідного краю, щоб шукати долі за океаном!

Але все ж і в нас діло не стоїть на місці, наполягав Петро. І доказом цього є відродження уніатської церкви.

«Погляньте-но лишень на велич і святість Його Ексцелєнції доктора Юліана Пелеша, першого єпископа східної католицької церкви в Станиславові, який, поза іншими своїми здобутками й чеснотами, був виховником самого принца Рудольфа! З нагоди урочистої інсталяції архикнязь навіть подарував єпископові Пелешу дві парі сивих коней з каретою».

«Так то воно так, — втрутилась я, — тільки якось недосконало проводив свою апостольську роботу Його Ексцелєнція, інакше кронпринц не виніс би собі мозок в Майєрлінґу, взявши на себе страшний гріх самогубства, перед тим закатувавши на смерть бідолашну й немудру коханку».

Петро від люті, що жінка, та ще й служниця, дозволяє собі таке говорити, аж загарчав, замаскувавши свою злість кашлем.

«Пані Стефо, — несміливо озвалась раптом їмость, — чи буде ще якась гаряча страва нині? У вас так пахне рибою! Страх риби хочеться!»

Йосиф розсміявся і, делікатно обійнявши її за плечі, поцілував у чоло. Я зірвалась, як ошпарена. Петро невдоволено крекнув.

Лини я подала з вареною бульбою, кропом і печерицями, ще й полила згори сосом із розтопленого масла.

«Отче, — кокетливо проказала Аделя і манірно закліпала, — як же так вийшло? У ті часи, коли ми були з вами досить близько знайомі, — і вона виразно поглянула у мій бік, — ви були безнадійно закохані… у науку. І ваш батько, пам’ятаю, пишався успіхами сина. А мій батько покладав на вас величезні надії! Як же так різко все змінилося?»

Запала мовчанка. Іванка натхненно поїдала рибину, прицмокуючи. Отець Йосиф задивився кудись у бік вікна, де знову шуміла злива.

«Оце періщить! Як тут не згадувати про сорок днів Великого потопу і про Ноїв ковчег», — тихо мовив священик. А тоді, ніби згадав запитання Аделі, здивовано зиркнув на неї, знизав плечима