Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

роману «Джен Ейр». Бабуся казала, що мій дідусь, який загинув на війні у 27 років, був дуже схожий на графа Рочестера, адже так само красиво розмовляв із нею. Коли вони одружилися, бабусі ледь виповнилося шістнадцять. Потім – двоє дітей, війна. І на цьому все закінчилося…

Цього дідуся я не знала. Після нього лишилися щоденники – товстелезний том «Фронтових нотаток». Якби вижив, певна, він би писав і далі.

Отже, знову – книжки…

Книжки і школа

Через книжки я майже припинила ходити до школи в десятому класі – саме тоді, коли треба було шалено вчитися, «набирати бали для вступу». Хоча брешу – окрім книжок, я мала й інші розваги – наприклад, танці та небезпечні пригоди в сусідньому містечку Макіївка. (Дивились «Маленьку Віру»? Оце саме воно і є! Пейзажі з териконами, консервування сотень слоїків з огірками, трамвайні колії і специфічний вигук «чи шо?», яким закінчувалося будь-яке речення.)

«Книжковість» і дикість ситуацій, у які потрапляють дівчатка в безвиході промислового міста, йшли паралельно.

Вранці, поки мама збиралася на роботу, я робила вигляд, що так само збираюся до школи. Я заходила до ванної кімнати й одягала шкільну форму прямо на нічну сорочку, потім вдавала, що розчісуюсь, збираю портфель. А щойно за мамою зачинялися двері, скидала форму й падала в ліжко з черговим наркотиком – книжкою. Бувало, що я ледь встигала одягтись і прибрати постіль, коли мама ввечері поверталася з роботи.

…одного разу це тривало… два тижні. Поки подруга сказала, що класна керівничка збирається телефонувати нам додому, адже моя «хвороба» надто затяглася.

Я злякалася. І почала розбирати телефонний апарат. Побачила, як влаштовано дзвінок: поміж двома мідними «капелюшками» міститься важіль, котрий (коли телефонують), швидко б’є по них – і від того лунає дзвоник. Не вагаючись, я загнула цей «важіль» догори і знову зібрала апарат.

Того вечора телефон підозріло мовчав. Мама дивувалася, адже після розлучення вона любила «повисіти на телефоні», базікаючи з численними подружками.

Наступні два дні проминули спокійно. Ніхто не телефонував. Мама була здивована, але телефонувала сама й тому нічого не підозрювала.

Але на третій день все ж таки викликала майстра: ну не міг наш телефон мовчати цілих три дні!

Майстер розкрутив апарат і сказав, що в нас дивним чином загнутий найважливіший для дзвінка «важіль». Мама побожилася, що ніхто не торкався цього важеля. Я теж вдала щире здивування. Майстер сказав, що без людського втручання це неможливо. Мама наполягала, що ми цього не робили. Майстер відповів, що цей важіль – металевий і загнутий не «божою силою», а людськими руками.

Суперечка зайшла в глухий кут. Майстер плюнув, відігнув важіль і пішов, навіть не взявши належні йому три рублі.

Щойно він пішов – пролунав дзвінок. Мама підняла слухавку. Це телефонувала вчителька. Мама зблідла, адже вчителька повідомила, що її донька ось уже третій тиждень лікується від загадкового вірусу. «Як же так? – розгублено відповідала мама. – Вона ж щоранку збирається до школи…»

Розмова була неприємна. Мама терміново зібрала якийсь сервіз, котрий було привезено з Німеччини років сім тому, і пішла на побачення з учителькою. Завдяки цьому еротичному, ба навіть лесбійському сервізу (на ньому було зображено оголених грекинь, що млосно тулилися одна до одної), мене не вигнали зі школи.

Хоча я все одно не вчила те, що мені не подобалось. Наприклад, як влаштована мартенівська піч… Не бачила в цьому ніякого сенсу! Цей параграф з хімії я б не вивчила й під загрозою розстрілу. Така була зараза!

…наближалися іспити. А з хімії в мене так і лишалися «двійки» – за цю саму кляту-розтрикляту піч! Причому вчителька хімії наполягала, щоб я вивчила саме цей розділ – іншого вона від мене й чути не хотіла! Одне слово, найшла коса на камінь. Я теж діяла за принципом «каменя й коси» і вперто не вчила влаштування огидного мені механізму. (О, якби ж тоді знати, що мартенівську піч я, працюючи на металургійному заводі, обстежу згори донизу!)

– Роздобудько! – кричала хімічка на кожному уроці. – До дошки. Розкажи нам про принцип дії мартенівської печі!

Роздобудько виходила й тупо мовчала, роздивляючись плакат.

– Сідай, два! – казала хімічка. – Наступного разу не вивчиш – буде двійка за чверть. І ти нікуди не вступиш – це я тобі гарантую.

Мабуть, у неї були великі зв’язки…

Школа була для мене концтабором, учительки (хоча й не всі) – наглядачами й катами. Їм було з нами нудно. Нам з ними – також. Виручали юні практикантки, котрі на позакласні уроки приносили записи «Пінк Флойда» й закохували в себе хлопців. Здебільшого вчительки були самотніми, їх дратувало моє завжди розпущене волосся (я просто не знала, що з ним робити!), і вони (так, так, саме вчительки) дали мені прізвисько «Сильва», вимовляючи його з такою огидою, ніби йшлося про найбільшу грішницю на землі. Мабуть, хімічка з високою «бабетою» на голові не була винятком.

…влаштування та принцип дії мартенівської печі я так і не вивчила. Мала «двійку» й не пішла на шкільний вечір наприкінці навчального року. А випускні іспити дійсно довели необмежену владу хімічки. Адже вона була у складі комісії, що приймала іспит з української літератури. Треба сказати, що саме українську літературу в школах Донецька викладали абияк. Можна було отримати «відмінно» лише за те, що тупо перелічиш риси характеру якого-небудь Чіпки: «мужність», «бадьорість», «сміливість» – одне слово, дивись у вікно й бубони.

Так от, відповівши на всі запитання екзаменаційного білета і побачивши схвальну посмішку вчительки літератури, я напружилась: їй щось активно шепотіла на вухо хімічка. Усі члени комісії закивали головами й почали запитувати щось із позакласного читання. Наступні хвилин сорок я перечитала їм майже всього Сосюру – те, що в школі не проходили, потім – Тичину. А хімічка все шепотіла й шепотіла щось комісії. Нарешті червона від сорому молода вчителька літератури сказала, що моє майже годинне катування варте лише трійки. Це було несправедливо.

Як боротися з несправедливістю

…я не терплю несправедливості.

Вона для мене, мов батіг або ланцюг, котрим у якомусь індійському фільмі господар до крові шмагав ні в чому не винного слона. Я бачила цей фільм у дитинстві. Таємно ридала. Таємно – бо ніколи й ніде не робила цього вголос. («Нічєво нє больна!»)

Багато разів у житті я була таким слоном. І досі не можу зрозуміти – чому? Хоча насправді не «не можу», а вже не хочу! Певною мірою свої ролі та свій