Джо Холдеман - Безкінечна війна

на «квітку», яка, очевидно, витратила весь боєзапас, тому що рикаючі звуки вона продовжувала видавати, але бульбашок більше не з'являлося. Там було порожньо. Ми промчали по в'їзних спусках і коридорах, пальцеві лазери напоготові, немов діти, які грають у війну. Пусто, всі втекли геть.

Те ж саме нас чекало в будівлі з антеною і в сорока чотирьох «хатинках» периметра, які вціліли під час штурму. Таким чином, у нашому розпорядженні виявилася купа будівель переважно невідомого призначення, але жодного живого тельціаніна, необхідного ксенологам, щоб поекспериментувати з ним. У всякому разі, в їх розпорядженні були окремі частини тельціанських останків. Краще, ніж нічого.

Після того як ми прочесали кожен квадратний дюйм бази, прийшов катер з цілою дослідницькою командою. Вчені.

— Ну гаразд, скінчено, — сказав Кортес, і ми вийшли з гіпнотичного трансу.

Спочатку всім нам довелося несолодко.

Потрясіння від спогадів про криваве вбивство ледь не звело з розуму деяких людей на зразок «Щасливчика» і Мерігей. Кортес наказав усім прийняти по таблетці транквілізатора-седатива. По дві — для найбільш чутливих. Але я теж взяв дві, хоча мені й не наказували. Тому що це було відверте вбивство, нічим не прикрашена різанина.

Як тільки ми знешкодили протиповітряну систему бази, нам уже не загрожувала небезпека. Тельціани, судячи з усього, взагалі не мали поняття про рукопашну сутичку. Ми просто зігнали їх у стадо і перебили. Ось вам і перший контакт людства з іншою розумною расою. Можливо, другий, якщо рахувати «Вінні-Пухів». Чому ми навіть не спробували почати переговори? Або вступити в контакт? А і з першими, і з другими вчинили однаково.

Не раз потім я говорив сам собі, що це не «я» з веселощами божевільного пластав на шматки цих переляканих істот, що рятувалися втечею. Там, у двадцятому столітті, до загального задоволення було встановлено, що виправдання «я тільки виконував наказ» таким не є. І не виправдовує нелюдську жорстокість. Але що я міг вдіяти, якщо накази виходили з глибини моєї підсвідомості, від захованого там ляльковода?

Але що найгірше, так це була свідомість того, що мої дії були повністю нелюдськими. Всього лише кілька поколінь тому мої предки зробили б те ж саме без жодного гіпнозу, і навіть з одноплемінниками.

Я відчував огиду до всього людства, до армії і війни, і перспектива жити зі спогадами про минуле ще майже сторіччя приводила мене в жах… Правда, можна було стати добровільним мозкостером.

Корабель з уцілілим тельціанином благополучно утік, захищений від «Надії» тілом планети. Стрибнув крізь Альфу і був такий. Повернувся додому, я так думаю, де б ця планета не знаходилася, і розповів там, що можуть зробити двадцять чоловік з ручною зброєю з сотнею неозброєних істот.

Я підозрював, що наступного разу тельціани будуть краще оснащені для ведення наземного бою. І виявився правий.

ЧАСТИНА ДРУГА

СЕРЖАНТ МАНДЕЛА

(2007–2024)

ГЛАВА 1

— Боявся я? Звичайно, боявся, ще б пак! А хто не боявся б? Тільки дурень, або самогубець, або робот. Або стройовий офіцер.

Полковник Скотт походжав взад і вперед перед невеликим піднесенням-платформою в залі загального збору (він же обідній зал, він же гімнастичний зал, він же кімната відпочинку) крейсера «Річниця». Ми тільки що зробили останній колапсарний стрибок від Тет-38 до Йод-4. Ми гальмувалися з постійним прискоренням у півтора g, і наша швидкість щодо колапсара становила відповідно 0,9 світлової. Нас переслідували.

— Я думаю, що вам треба на якийсь час позбутися від напруги, довіритися корабельному комп'ютерові. Тельціанський корабель в будь-якому випадку наблизиться на дистанцію удару не раніше ніж через два тижні. Якщо ви весь тиждень будете тинятися з кислими обличчями, ні ви, ні ваші люди в потрібний момент не будуть перебувати в бойовій формі. Страх — це хвороба заразна… Мандела!

Зазвичай він не забував додавати «сержант», коли звертався до мене в присутності підлеглих. Але на сьогоднішньому брифінгу всі були чином не нижче командира відділення, жодного рядового. Тому полковник облишив формальності.

— Так, сер!

— Мандела, ви відповідаєте як за фізичний, так і за психічний стан людей у вашому відділенні. Оскільки ви усвідомлюєте небезпеку наростання напруженості на борту і оскільки ваше відділення винятком не є, що б ви зробили в цьому разі?

— У випадку саме з моїм відділенням, сер? — Полковник деякий час розглядав мене.

— Звичайно.

— Ми говорили на цю тему, сер.

— І до якого ж висновку ви прийшли?

— Якщо дозволите мені говорити прямо, сер, то основна проблема видається очевидною. Мої люди замкнені в стінах корабля, як і всі інші, вже чотирнадцять…

— Дурниці. Ми всі в рівній мірі були підготовлені для умов життя в замкнутому приміщенні, крім того, у вас є перевага вільного спілкування. — Вельми делікатний спосіб виражатися. — Всі офіцери цього позбавлені, і проте у нас немає психологічних проблем.

Якщо він так дійсно думав, то йому не завадило б поговорити по душах з лейтенантом Гармонією. Напевно, він мав на увазі тільки стройових офіцерів. Тобто себе і Кортеса. Але і в цьому випадку помилка становила п'ятдесят відсотків — Кортес вельми прихильно ставився до рядової Камехамелли.

— Медики поліпшили стан бійців з мого відділення, коли працювали над усуненням постгіпнотичного навіювання, — всі знають, як я до цього ставлюся, — і не думаю, щоб вони пішли по хибному шляху.

— Капрал Поттер!

Він звернувся як годиться, за званням, щоб всім ще раз нагадати, чому Поттер не підвищили разом з нами. Зайва мягкосердість.

— Ви поговорили зі своїми людьми?

— Ми обговорили проблему, сер.

У Скотта був талант «пронизувати прихильним поглядом». Зараз він пронизав Мерігей прихильним поглядом, тому вона продовжувала:

— Не думаю, що сержант Мандела мав на увазі помилки медиків…

— Сержант Мандела може сам за себе відповісти. Мені потрібно ваша особиста думка. Ваші спостереження. — Хоча судячи по його тону цього не можна було сказати.

— Що ж, я теж думаю, що медицина тут ні при чому, сер. У нас немає ніяких непорозумінь всередині команди. Просто всі втомилися і роздратовані, адже ми займаємося одним і тим же тиждень за тижнем.

— Значить, їм не терпиться в бій?

У голосі абсолютно ніякого сарказму.

— Просто потрібна якась зміна, сер.

— Вони її скоро отримають, — сказав він, дозволяючи собі коротку механічну усмішку. — І дуже скоро пошкодують про добрі старі рутинні дні.

Бесіда тривала в тому ж дусі ще досить довго. Ніхто з нас не хотів сказати прямо: чоловіки і жінки більше року живуть у постійному очікуванні майбутнього бою, очікування сидить у них в печінках, і чим далі, тим сильніше наростають тривога і