Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

Горілим, а до тих, хто стояв у нього за спиною. — Тут один клієнт без документів, беріть його і везіть до нас, я з ним потім поспілкуюся. А ти, конспіраторе, — це вже адресувалося Шполі, — ноги в руки — і вперед, на міни. Дещо поясниш мені. Заодно і я тобі дещо поясню.

Розділ 4

Смерть поруч

Чи то дев’ять, чи то десять років тому в Суми приїхали американські поліцейські. Чому саме в Суми — Бог його знає, тоді ніхто не з’ясовував, а тепер — тим паче. Подейкували, ніби існувала якась міжнародна програма обміну досвідом, в рамках якої спочатку американські копи показували себе на Сумщині, а потім — сумські менти летіли через океан, аби постояти за честь країни перед американськими колегами. Були то ігри місцевого високого начальства, спроба зробити якесь північноамериканське місто побратимом Сум чи ще якась оказія — лишається таємницею, якої, власне, ніхто особливо й не прагнув розкрити, бо все одно до Америки полетів начальник УМВС Сумської області разом зі своїми колегами з інших областей — як «нагрузка» до міністерських генералів і полковників. Навіть потім, здається, давав інтерв’ю місцевій пресі, говорячи, що нашим би людям — та американську техніку.

Проте факт лишається фактом: у Суми приїхала група американських копів, серед яких — негр і коротко стрижена пуерториканка, до якої слід було звертатися офіцер Гонзалес, тоді як до інших хлопців, включно з негром, — запросто Джон, Том і Сай. Перебувала ця команда професіоналів на Сумщині три дні. На другий день наші вирішили показати гостям, що слобожанські менти теж не і тім’я биті, запропонували провести імпровізовані змагання і виставили проти четвірки славних копів четвірку наших парубків. Спочатку, правда, офіцерові Гонзалес спробували делікатно вказати на суто чоловічий характер забави, відповідно сформувавши команди три на три. Проте офіцер Гонзалес чітко, мов зачитувала затриманому його права, заявила про неприпустимість дискримінації за статевими ознаками. Коли заходилися шукати пуерториканці гідну суперницю з числа українських міліціонерок і навіть почали в авральному порядку дізнаватися про наявність таких кадрів у Харкові, місті двох міліцейських академій, офіцер Гонзалес знову заявила протест: спеціально для неї жінку-копа залучати не треба, вона цілком готова зійтися в двобої на рівних із чоловіком.

Серед четвірки українських правоохоронців, виставлених проти американської команди, опинився Володимир Зарудний, тоді ще — опер «убійного» відділу конотопського міського карного розшуку і поки що — капітан міліції, до того ж недавно «окапітанений». Хто знав його раніше, всі впевнені — саме після участі в тих зразково-показових виступах службова кар’єра Зарудного впевнено і швидко пішла вгору.

На звичайному міліцейському «бобику» Зарудний примудрився виконати знаменитий «поліцейський розворот» — коли автомобіль на повній швидкості здатен, керований умілим водієм, розвернутися довкола своєї осі. Перед цим вправу, до якої «бобик» зовсім, здавалося б, не пристосований, опер виконав, осідлавши БМВ. Коли команди перемістилися в тир, Зарудний спокійно, ніби робив це щодня, вибив максимальну кількість очок як по нерухомих, так і по рухомих мішенях не лише з «Макарова» і «стєчкіна», а й озброївшись знайденими для такого випадку «магнумом» і «глоком». Нарешті в рукопашній запропонував Джонові, Томові та чорношкірому Саю стати проти нього втрьох, «зробив» їх сам, щоправда, таки не без зусиль, вийшовши з поєдинку дещо пошарпаним, але потім усе одно принципово завівся сам на сам із офіцером Гонзалес, у якої аж очі горіли від азарту: перед тим колеги Зарудного, не звичні до серйозних сутичок із бабою, про всяк випадок піддалися американській тітці — про це наперед домовилися, аби не соромно було, якщо б офіцер Гонзалес справді поклала супротивників. А так українська сторона про домовленість знала, в разі чого готуючись підтвердити: наші хлопці пожаліли американську тітку. Ну, а капітан Зарудний її не пожалів — втулив синець на половину обличчя і ледь не зламав їй руку.

Правда, неофіційно Володимира Зарудного якийсь час називали мужиком, який воює з бабами, та це довго не протрималося: Зарудного таки поважали і до вікопомного американського десанту.

Ощадливий на слова і жадібний до діла, він за кілька років після того з опера, який «топтав землю», пізнаючи всі тонкощі оперативної роботи, дослужився до такої дивної, на погляд не знайомих із вітчизняною міліцейською специфікою, посади, як заступник начальника відділу боротьби з особливо тяжкими злочинами, скоєними проти особи, а простіше — «убійного» відділу конотопського карного розшуку. Дивними такі посади здаються через загальний стан речей, згідно з яким заступників у міліції більше, ніж начальників, при цьому заступник стає таким собі «проміжним начальником» — вже не підлеглий, але ще не керівник, ще не керує, але вже організовує роботу. Та головне: заступники саме в цій системі довго не тримаються — стають начальниками, займаючи місце свого попередника, який обов’язково йде на підвищення.

Причому — спочатку в область, а там — у Київ, де зникає в надрах всеїдного міністерства, аби потім за деякий час виринути або в оточенні народного депутата, або — банкіра середньої руки, чи в будь-якій іншій бізнесовій структурі.

Ймовірно, така доля була вготована і сорокарічному Володимиру Зарудному. Цінного кадра давно примітили в Сумах, та й Харків позирав у його бік, конкуруючи з Києвом. Та раптом 2004 рік переламав і перетасував усі плани, Зарудний лишився на своєму місці, й схоже було, що Конотоп, де підполковник почувався, наче риба в воді, виявився для нього зручнішим за гамірні й непевні Київ із Харковом, поминаючи вже Суми. Ба більше: ходили чутки — які до Сергія Горілого, звісно, на той час уже не доходили, — що Семенович, як тут називали Зарудного, може, й хотів би піти вище, та комусь дуже потрібен саме в Конотопі й саме на цій посаді. Принаймні досить величеньке та стратегічно важливе як на районний центр місто він, начальник карного розшуку, тримав під контролем. Відсоток убивств, бандитських нападів і розбоїв, розкритих по гарячих слідах, поволі зростав. Але утримувати таку планку Зарудному вдавалося не так легко: мало не кожне скоєне вбивство він сприймав як надзвичайну подію, тому «убійники» щоразу мусили бути готові працювати в цілодобовому режимі, виконуючи щось схоже до команди: «В ружйо!»

У зв’язку з убивством підприємця Миколи Коваленка, а особливо — з дивними обставинами, за яких скоєний був цей злочин, особовий склад «убійного» відділу працював у цілодобовому режимі. Такий висновок, у всякому разі, зробив для себе Сергій Горілий, сидячи на задньому сидінні машини поруч із молодим незнайомим опером. Другий, теж молодий і незнайомий, вів машину.

Обоє