Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

з його ніжок підсунули «Проспект залізниць» (випуску жовтня 1946 року), щоб вона не хиталася. На столі були два непарні стаффордширські дзбанки рожево-кремової барви, гребінець, щітка й маленька чорна шкіряна скринька. У кутку край прочиненого вікна стояв дешевий пароплавний кофр[49] із прогумованої фібри, обклеєний барвистими наліпками. Там само був стілець із прямою спинкою, що мала запропащену поперечину. Насупроти розміщувалася дерев’яна шафа, мабуть, притягнута з якогось доброчинного розпродажу вживаних речей. І ще ліжко.

– Це тут, – промовила Мері. Вона замкнула двері на ключ, і я вперше опинилася так близько до неї, що могла як слід роздивитися її. У потоках брудно-сірого світла, що цідилося із задимленого вікна, вона здавалася старшою від тієї дівчини зі спрацьованими руками, котра постала переді мною при яскравому денному світлі на обійсті.

– Треба думати, ти ніколи не була в такій маленькій кімнатці, чи не так? – презирливо сказала вона. – Ви там, із Букшоу, нечасто буваєте в нетрях, правда ж? Подивися на ненормальних – подивися, як ми живемо в наших норах. Кинь нам печивка.

– Я не розумію, про що ти, – відповіла я.

Мері стала обличчям до мене й зміряла запальним поглядом мою постать.

– Ця твоя сестриця – Офелія – прислала тебе з листом до Неда, і не кажи мені, що це неправда. Вона забрала собі в голову, що я задрипанка, але це не так.

Цієї самої миті я дійшла висновку, що мені подобається Мері, нехай навіть я їй не до душі. Людина, яка знає слово «задрипанка», варта того, щоб спробувати перетягнути її у свої приятелі.

– Послухай-но, – заявила я, – ніякого листа немає. Усе, що я сказала Неду, – просто прикриття. Ти маєш допомогти мені, Мері, я знаю, що ти не відмовишся. У Букшоу сталося вбивство…

Чи ти ба! Я промовила це!

– …і ніхто ще не знає про це, окрім тебе й мене – ну й убивці, звичайно.

Вона проймала мене поглядом секунди три, не довше, і потім спитала:

– Кого ж убили?

– Я не знаю. Це мене й привело сюди. Але мені видається не позбавленим здорового ґлузду, що, раз хтось умирає в нас на грядці з огірками й навіть поліція не може встановити особу, найімовірніше місце поблизу, де він міг зупинитися – якщо він зупинявся поблизу, – це «Тринадцять селезнів». Можна мені зазирнути до облікової книги?

– Не конче зазирати до неї, – відповіла Мері. – Наразі в нас лише один постоялець, і це містер Сандерс.

Що довше я розмовляла з Мері, то більше вона мені подобалася.

– І ми зараз у його номері, – люб’язно докинула вона.

– Звідкіля він приїхав? – запитала я.

На її обличчя набігли хмари.

– По правді кажучи, не знаю.

– Він тут раніше зупинявся?

– Наскільки мені відомо, ні.

– У такому разі мені до зарізу потрібна облікова книга. Будь ласка, Мері! Будь ласка! Це вкрай важливо! Поліція незабаром буде тут, і тоді всі мої пошуки зійдуть нанівець.

– Я спробую… – сказала вона і, відімкнувши двері, вислизнула з кімнати.

Щойно вона за поріг, я розчинила навстіж шафу. Крім кількох дерев’яних вішаків для одягу, там нічого не було, і я накинула оком на кофр, обклеєний наліпками, як дно корабля мушлями. Ці різнобарвні причепища мали імена – Париж, Рим, Стокгольм, Амстердам, Копенгаген, Ставанґер і так далі.

На мій подив, упорати замок було не штука: я поторсала його – і він подався. Валіза була відкрита! Дві половини рвучко розчахнулися, і я опинилася віч-на-віч з убранням містера Сандерса – там лежав попелястий саржевий костюм, дві сорочки, пара коричневих оксфордів[50] (із попелястою саржею? навіть я не настільки пришелепкувата!) і м’який театральний капелюх, що нагадав мені світлини Ґ. К. Честертона в «Радіо Таймс».

Витягаючи з кофра скриньки, я зважала, щоб їхній вміст не пішов шкереберть, – кілька волосяних щіток (підробка під черепаховий панцир), бритва (самозаточуваний «Валет»), тюбик для гоління («Морнінг прайд Брашлесс»), зубна щітка, зубна паста («Тимол» – особливо рекомендують для знищення бактерій, котрі спричиняють карієс), щипчики для нігтів, пластиковий гребінець і дві ромбоподібні запонки (чорний бурштин з Уїтбі, тут же викладено посріблені ініціали – Г. Б.).

Г. Б.? Але ж це номер містера Сандерса? Чому тут значиться Г. Б.?

Раптом двері відчинилися, і мені просичали:

– Ти що робиш?

Я здригнулася. На порозі стояла Мері.

– Мені не вдалося роздобути облікову книгу… Батечко… Флавіє! Не можна так просто копирсатися в багажі постояльця! Ти стягаєш на нас біду. Покинь.

– Хвилинку, – відповіла я, закінчуючи перевіряти кишені костюма. Я переконалася, що вони порожнісінькі. – Коли ти востаннє бачила містера Сандерса?

– Учора. Тутечки. Ополудні.

– Тут? У цьому номері?

Вона глитнула й похитала головою, відвівши погляд убік.

– Я прийшла замінювати простирадла, коли він підступив ззаду й схопив мене. Затулив рукою рота, щоб я не могла крикнути. Дякувати долі, цієї миті батечко гукнув мене знадвору. Це його наполохало, аякже. Не думай, що я не відмагалась. Ненавиджу його бридкі лаписька! Я б видряпала йому очі, якби мені хоч маленький шансик.

Вона бликнула на мене так, наче сказала мені забагато, наче між нами раптово виринула величезна соціальна прірва.

– Я би виколупала йому очі й висмоктала очні ямки, – промовила я.

Вона вирячила очі від страху.

– Джон Марстон,[51] – пояснила я, – «Голландська куртизанка», 1604 рік.

Запала могильна тиша, розтягнута приблизно на дві сотні років. А далі Мері зайшлася сміхом.

– Отакої, ну ти й екземплярчик! – сказала вона.

Перший камінь закладено.

– Дія друга, – уточнила я.

За кілька секунд ми обидві душилися зі сміху, заціплюючи роти, стрибаючи по кімнаті й пирскаючи гуртом, немов двійко дресированих тюленів.

– Фелі якось читала нам її нишком під ковдрою, підсвічуючи ліхтариком, – сказала я, і чомусь ця подробиця розсмішила нас іще більше, і ми хапалися за боки, поки остаточно не вибилися із сил.

Мері схопила мене й міцно стиснула в обіймах.

– Ти диво, Флавіє, – вирекла вона. – Можу забожитись. Ходи-но сюди – поглянь на це.

Підійшовши до столу, вона взяла до рук чорну шкіряну скриньку, розщібнула ремінець і підняла кришку. Усередині вгніздилися у дві вервечки по шість маленькі скляні слоїки – усього дванадцять. Одинадцятеро з них містили рідину жовтуватого відтінку, дванадцятий на три чверті був порожнім. Між вервечками слоїків бовваніло напівкругле заглиблення, скидалося на те, що звідти забрали якийсь дудкуватий предмет.

– Як ти гадаєш, що це? – прожебоніла вона, тоді як голос Туллі гримотливо карбував кожне слово десь віддалі. – Це може бути отрута? Ще один лікар Кріппен[52] – цей наш містер Сандерс?

Я відкоркувала надібраний