Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

до нього дійде питання. Спілкування з Недом нагадувало телеграфне листування з ледь спроможним читати кореспондентом із Монголії.

– Безперечно, я відповім, – сказав він, і ґедзики в його очах натякнули мені, що діятиметься далі. – Звичайна річ, я можу затаїти правду.

Ми досхочу поскалили зуби, і я приступила до справи. Я почала з важкої артилерії.

– Адже ж ти всією душею впадаєш біля Офелії, чи не так?

Нед облизав губи й відтягнув пальцем комірця.

– Вона дуже хороша й порядна дівчина, віддаю їй належне.

– Але невже ти не хочеш одного чудового дня оселитися разом із нею в хатині під солом’яним дахом і виховувати купу діточок?

У цей момент по шиї Неда потягнувся багрянець до самих вух, неначе товстий стовпчик спирту по термометру. За кілька секунд він нагадував мені птаха, котрий надимає горлянку, щоб принадити свою половинку. По-моєму, час йому допомогти.

– Припустімо, їй кортить бачитися з тобою, проте тато суворо-пресуворо забороняє. Припустімо, що тобі могла б прийти на поміч її молодша сестра.

Багрянець почав сходити з його шиї. Я подумала, що він зараз пустить сльозу.

– Ти направду так думаєш, Флавіє?

– Можу забожитись, – запевнила я.

Нед виставив свої мозолясті пальці й несподівано лагідно потис мені руку. Немовби я доторкнулася до ананаса.

– Рукостискання товаришів, – сказав він, хай що б це означало.

Рукостискання товаришів? Може, мені оце зараз потиснули руку, як одному з братчиків якоїсь секретної сільської спілки, котра влаштовує зустрічі на затоплених місячним сяйвом цвинтарях при церквах і по таємничих гаях? Я тепер прийнята до лав і маю разом з іншою шатією-братією брати участь у страхітливих кривавих ритуалах опівночі бозна-де? Цікавенькі відкриваються обрії!

Нед шкірився, як череп «Веселого Роджера».[46] Я взяла його руку у свої.

– Послухай-но, – сказала я. – Порада перша: не підсовуй мертвих птахів на ґанок своєї любки. Це личить лише коту на гулях.

Нед лупав очима, не годний уторопати.

– Я залишав квіти щось із два чи три рази, думав, що вона помітить, – сказав він.

Оце так-так. Мабуть, Офелія тишком-нишком зітхала над букетами в себе в кімнаті, потай забираючи їх, щоб ніхто з домашніх нічого не постеріг.

– Однак мертві птахи? Ти мене знаєш, Флавіє. Я би такого не зробив.

Якби я заздалегідь покрутила мозком, я би зметикувала, що так воно і є. Натомість моє наступне питання влучило просто в яблучко.

– А Мері Стокер знає, що ти розливаєшся медом перед Офелією? – цю фразу я почула в котромусь американському фільмі – «Зустрінь мене в Сент-Луїсі» або «Маленькі жінки»,[47] і мені вперше випала слушна нагода її вжити. У цьому ми були схожі з Дафною – я теж запам’ятовувала слова, дарма що не записувала їх до бухгалтерської книги, а тримала в голові.

– Яким боком Мері до цього? Вона дочка Туллі, та й край.

– Облиш, Неде, – сказала я. – Я бачила той поцілунок уранці… ненароком.

– Її потрібно було розрадити. Не подумай нічого такого.

– Через якогось субчика, котрий захопив її зненацька?

Нед зірвався на рівні ноги.

– Нехай тобі мара! – залементував він. – Вона не хоче, щоб їй кололи цим очі.

– Коли вона прийшла перестилати простирадла?

– Тебе послало саме пекло, Флавіє де Люс! – гарикнув Нед. – Іди собі звідси! Повертайся додому!

– Скажи їй, Неде, – почувся тихий голос, я обернулася й побачила Мері на порозі.

Вона стояла, однією рукою злігши на одвірок, а другою стягнувши блузку на шиї, як Тесс д’Ербервілль.[48] Зблизька я розгледіла, що вона має натруджені червоні руки та явну зизоокість.

– Скажи їй, – повторила вона. – Тепер тобі вже начхати, якщо по щирості?

Я одразу розчовпала, що я їй не до душі. Житейський факт – дівчина зараз же розуміє, чи буде інша їй посестрою. Фелі каже, що чоловіки й жінки спілкуються між собою по зіпсованому телефону, а тому ніколи не знають, хто поклав слухавку першим. Маючи справу з хлопчиком, повік-віків не розгадаєш, закоханий чи просто глузує, але з дівчатками все з’ясовується протягом перших трьох секунд. Між дівчатками відбувається нескінченний мовчазний обмін знаками, неначе радіообмін між берегом та кораблями в морі, і ці таємні крапки й тире попереджали, що Мері дихає чортом на мене.

– Нумо, скажи їй! – крикнула Мері.

Нед важко глитнув і роззявив пельку, але не видав ані пари з вуст.

– Ти Флавія де Люс із Букшоу, еге ж? – звернулася вона до мене. – Наймолодша з тамтого поріддя. – Вона жбурнула мені ці слова межи очі, немов якийсь корж.

У відповідь на її слова я тільки мовчки хитнула головою, відчуваючи себе уродженою невдячницею з панського двору, з якою потрібно панькатися. Що ж, підіграю, подумала я.

– Ходімо зі мною, – сказала Мері, підкликавши мене пальцем. – Ворушися хутчій і щоб мені анічичирк.

Я пішла за нею в темну муровану комірку й далі прилеглими крученими дерев’яними сходами, які стрімко піднімалися на другий поверх. Нагорі ми опинилися в якомусь непевному місці, мабуть, колись воно правило за шафу для білизни: високий квадратний буфет, полиці якого нині заставлені засобами для прання й прибирання, милом і воском. У кутку лежали безладно згромаджені мітли й швабри, і скрізь панував учепистий дух карболки.

– Цсс, – просичала вона, несамовито тиснучи мою руку. Наближалося гупання, хтось рубав навальним кроком тими ж східцями, що й ми хвильку тому. Ми забилися в куток, намагаючись не звалити швабри.

– Це буде гаспидів день, сер, коли кінь Котсволда візьме гаспидів приз! На вашому місці я би поставив на Морську Зірку й начхав на поради того гаспидівського йолопа, котрий не годен відрізнити скакового коня від вантажної шкапи.

Я здогадалася, що це гупав Туллі Стокер. До того ж він по секрету переповідав комусь деякі відомості про перегони, але виходило це в нього так розложисто-гучно, що його слова можна було почути в Епсон-Дауні. Голос особи, яку Туллі втаємничував, пробурмотів щось нерозбірливе із закінченням на «як-як», і потім звуки їхніх кроків стихли в плетиві обшитих панелями коридорів.

– Ні, сюди, – прошепотіла Мері, потягнувши мене за руку. Ми шмигонули зі свого закутка до тісного коридору. Видобувши в’язанку ключів із кишені, Мері тихо відчинила останні двері зліва. Ми зайшли до кімнатки.

Як видно, усередині все було облаштоване так, як і тоді, коли королева Єлизавета відвідала Бішоп-Лейсі 1592 року під час однієї зі своїх літніх мандрівок. Незмінними залишились дерев’яна стеля, потиньковані стіни, маленьке віконце з олив’яними шибками, прочинене для провітрювання, і широкі мостини, що здіймалися та опускалися, немов хвилі в морі.

При одній стіні стояв порепаний дерев’яний стіл, під одну