Конор Костик - Епік

бракувало завзяття й духу дослідництва, що з провінційних бібліотек надходила тільки тонесенька цівочка нової інформації. Свейн міг би домогтися більших успіхів, якби заохочував шукати вежу університетських студентів, проте йому слід іти невидною стежкою. Надання інформації завжди криє в собі небезпеку, надто якщо котромусь вискочню-студентові пощастить зробити прорив і випередити його.

Несміливий стук у двері потривожив його.

— Хто там? — сердито гаркнув Свейн.

— Пане, вибачте, що непокою вас, — почувся голос якогось студента. — Скликано термінове засідання комітету і всі вже збираються.

— Добре.

Цікавість переважила досаду. Мабуть, є якісь новини. Можливо, Екзекутор знайшов свою мішень, і цього клопоту вже не буде?

* * *

Більшість членів комітету прийшли раніше од нього, й до прозорої стелі піднімався гамір добродушної розмови, а сідаючи, Свейн навіть устиг помітити кілька усмішок. Немов щоб дорівнятися до настрою присутніх за столом, яскраве сонце і прудкі хмари витворювали над Майклгардом мінливу мозаїку барв. Інколи блискавичне проміння досягало прямо до них, зала спалахувала й наповнювалася теплом.

— Добрі новини? — запитав Свейн свого сусіду Вольфа.

— Гадаю, так, — кивнув Вольф важкою головою. — Збори скликав Годмунд.

Свейн глянув на старого. І справді, в його синіх очах світився вогник завзяття.

Нарешті прийшла й Бека, тож засідання вже можна було починати. Глейд негайно надала слово Годмундові.

— Мої дослідження просувалися дуже добре і вберегли нас од великого клопоту. Гаральд Еріксон — не хто інший, як Олаф Швидкий.

Кільком членам комітету забило дух. Свейн швидко глянув на Рагнока, чиє обличчя спалахнуло. Мабуть, прикрі спогади.

— Ясно! — вигукнув Гальфдан Чорний. — Не дивно, що вони билися так добре.

— Гм. Це не така вже й очевидна річ — він ховався двадцять років. Але не всі з нас забули про нього. — Годмунд вочевидь був задоволений собою. — Правда, Рагноку?

Обличчя Рагнока знову спалахнуло, чого не траплялося майже ніколи.

Піднявши перед собою аркуш, Годмунд став читати вголос:

— «Олафа Швидкого вигнали за те, що він ударив іншого студента університету, єдину іншу особу, треновану як убивцю, і не кого іншого, як нашого Рагнока Дужого». Може, ти нам більше розповіси про цього нашого опонента?

— Ту… тут немає потреби, — гнівно заїкався Рагнок. — Головне, що опозицію подолано. Пошліть його знов у вигнання, і на цьому кінець.

— Не зовсім, — немов міркував уголос Свейн.

— Кажи далі, — запросила Глейд, показуючи в його бік дужкою своїх окулярів.

— Якщо ті, хто приховував його, знали, що йому оголошено вирок про вигнання, вони теж мають піти у вигнання.

— Свейне, не будь жорстокий. Як я знаю, він має тепер родину. Ти хочеш, щоб вона страждала не тільки від цього удару? — здивовано дивилась на нього Бека.

— А може, вони захочуть піти разом з ним?

— Але хай це буде їхній вибір, а ми не силуймо їх, — швидко поглянула на всіх Бека, шукаючи підтримки.

— З погляду права Свейн має слушність, — знов утрутився Годмунд. — Якщо хтось свідомо переховував його, їх теж треба послати у вигнання. Інакше буде поставлено під сумнів усю нашу систему.

— І тоді, якщо нам пощастить, туди може потрапити більше членів їхньої команди! — радів Гальфдан, його червоне обличчя аж сяяло од захвату.

— Схаменіться, — буркнув Вольф, вочевидь не задоволений настроєм Гальфдана. — Це суто професійна, а не особиста справа. Кому цікава та невдача на арені у світлі цих подій? Пошлімо до Гоупа суддю, щоб він застосував вигнання і провів розслідування, чи були причетні інші люди.

— Згода? — запитала Глейд, дивлячись, чи всі присутні згодні. — Гаразд. — Вона зібрала свої сиві коси й зав’язала їх ззаду, читаючи якийсь папір перед собою. — Свейне, твій обов’язок повідомити цю новину бібліотекарям. Думаю, текст указу ми можемо доручити скласти тобі.

— Звичайно.

— У такому разі маємо розглянути ще одне питання. — Тонкі вуста Глейд напружились, а її зморщене чоло свідчило про серйозність справи. — Останній випуск «Нового Левіафана».

Кілька хвилин стояла тиша, поки папери передавали навколо столу і члени комітету вивчали їх. Приязна атмосфера засідання зникла. На думку Свейна, найтривожнішою була редакційна стаття.

«ВИПУСКНІ ЗМАГАННЯ — ЦЕ ФАРС

Випускний тиждень прийшов і минув. Цього тижня молоді гравці в «Епік» з усього світу знову зайшли до амфітеатру, сподіваючись здобути собі місце в Майклгардському університеті й почати адміністративну кар’єру. І знову ці сподівання перекреслені. Річ у тому, що в системі освіти, як і в будь-якій іншій сфері життя, нова кастократія створила систему контролю, яка служить лише небагатьом. Як може молодь із сільських округів сподіватися на конкуренцію з тими нечисленними спеціалізованими школами навколо Майклгарда, присвяченими «Епіку»? Адже просто неможливо і працювати, й вивчати гру.

І не тільки це: адже діти кастократів виходять змагатися з великими перевагами, які забезпечили їм їхні батьки-матері, ба навіть діди й бабусі. Хіба не набір стихій некромантки Глейд ми бачили в руках її онуки? А хіба до того, як Гальфдан перейшов до цілком чорного спорядження, він не володів Багатобарвним Щитом, що з’явився в руках його внучатого племінника? Єдиною командою, що не належала до верхніх п’яти елітарних шкіл і пробила собі шлях до кваліфікаційного рівня, потрібного для вступу до університету, були «Остерфіордські гравці», які, оригінально скориставшись новим типом персонажа, спантеличили своїх супротивників. Тричі хвала їм. Але навіть вони не здобули університетських місць автоматично, а якщо таки справді вчитимуться в ньому, чи не втратять вони контакту зі своїм рідним селом? Освітню систему треба змінювати. Вона повинна набагато менше ресурсів присвячувати «Епікові» й значно більше — нагальним проблемам сільського господарства, транспорту та економіки. Вона повинна сприяти здібним дітям, а не тим, чиїм батькам-матерям трапилося бути привілейованими представниками адміністрації».

Плечі літніх людей, що сиділи навколо столу, осунулись, їхні обличчя видовжились.

— Звідки це береться? — розлютився Годмунд. Немов звинувачуючи, він глянув на Глейд, і та стенула плечима. — Таж тут яка поінформованість! Слухайте! Хто тут пам’ятав про Гальфданів щит? Я — ні. Це йде зсередини. Може, хтось із нас?

— Але навіщо? — здивувалася Брунгільда. — Навіщо хтось із нас чинитиме таке?

— Не знаю, — буркнув Годмунд. — Та хоч би що, на їхню думку, вони чинять, результат полягає в тому, що вони створюють для всіх нас хаос і нестабільність.

Якусь мить комітетники мовчали, збентежено і з підозрою поглядаючи одне на одного. Беку шмагонуло кілька злобних поглядів.

— Немає сенсу провадити збори далі, якщо ми не можемо запропонувати нічого конструктивного. Коли-небудь людина або люди, відповідальні за це, скоять якусь помилку. Отоді й будемо діяти, — мовив Свейн і підвівся, щоб вийти.

— Дуже добре. Тоді ми відкладаємо засідання.

Коли Бека повільно спускалася вниз сходами