Конор Костик - Епік

вежі, Свейн наздогнав її.

— Це не я. Вони думають, ніби це я, але це не так, — подивилася вона через плече на Свейна.

— Звичайно, ні. Тільки дурень може думати, що ти пишеш такі статті, — зобразив Свейн те, що, як він сподівався, було заспокійливою усмішкою. В підстаркуватої, нерішучої друїдської жриці вже не лишилося привабливості. Та оскільки Бека була членом Центрального Комітету, Свейн намагався створити враження, ніби захоплюється нею, тож і вдавався до значущих слів та уважних поглядів. Зрештою, це нічого йому не коштувало, проте могло забезпечити коли-небудь важливий голос.

— Тоді хто це?

— Я не певен, що Годмунд має слушність. Навіщо комусь із нас писати? Можливо, це ще один озлоблений чоловік, як-от Олаф Швидкий.

— Сподіваюся, що це так, — кивнула Бека. — Мене аж морозом проймає, як подумаю, що хтось за тим столом прикидається, бреше нам.

Розділ 11

Побите скло

«Остерфіордських гравців» аж голова паморочилась од радості, коли вони поверталися додому з Гоупської бібліотеки й останніх етапів випускного турніру. Рольфсон виїхав їм назустріч на возі, й тепер вони всі сиділи, підстрибуючи, коли колеса, невпинно котячись уперед, натрапляли на вибоїни. Зустрічаючи подорожніх, що йшли до Гоупа, Рольфсон щоразу бентежив усіх дітей, бо гордо заявляв:

— Ми дійшли до фіналу. Мої діти дійшли до фіналу!

BE зіперся плечима на боковину воза, випростав руки і тримався за дерев’яний край, щоб його менше трусило на нерівній дорозі.

— Я чув, ніби в Майклгарді шляхи вкриті металом, який не стирається, — мовив він, переконаний, що їхні успіхи забезпечать їм місця в Майклгардському університеті, а він і Б’єрн, як найстарші, навчатимуться вже цього року.

— Охо-хо-хо, гладенькі дороги! Яка насолода тебе чекає! — намагалася кепкувати з BE його сестра Сігрид, проте він був незворушний.

— Авжеж. Я думатиму, як ви сидите на труському возі, тоді як ми з Б’єрном гасатимемо на блискучих ротоциклах. Можливо, з парочкою дівчат на задніх сидіннях, га? — BE підморгнув Б’єрнові, той усміхнувся, однак не заохочував BE жартувати далі; такі жарти бентежили його.

— Ти думаєш, у Майклгарді ще є ротоцикли? — запитав Ерік.

— Звісно, є, це, безперечно, звичайне спорядження для студентів, — заплющив очі BE, насолоджуючись уявними картинами.

— Я колись бачив один, — озирнувся Рольфсон через плече.

— Тату, справді? — випростався Б’єрн. — І який він? Він хоч їздив?

— Так, — кивнув Рольфсон. — І дуже швидко. Треба бути обережним, щоб не опинитися в нього на дорозі, коли він мчить. Низенький такий. Голова водія доходила мені десь до пояса.

— Оце справжня техніка. Сподіваюся, ми потрапимо до Майклгарда й побачимо їх, — мовив Б’єрн, осяваючи всіх щирою, простодушною усмішкою.

— Якщо заробимо місця. Ганьба, що ми не здобули ще однієї перемоги, тоді б нам дісталися обов’язкові місця, — зауважив Ерік, намагаючись, щоб друзі не тішилися надто високими сподіваннями.

Віз зупинився, бо дорогу, подзенькуючи дзвіночками, перетинала отара кіз.

— Еріку, не псуй нам усе, — протяжно сказала Сігрид. Тепер, коли їй не треба було триматися за віз, вона руками розвіяла його песимізм. — Ніхто за межами Майклгарда багато років не мав таких успіхів.

Сонце тільки-но почало червоніти, як віз, похитуючись, перебрався через останній пагорб. Жовтогаряче й брунатне світло заливало оливкові сади навколо їхніх хат. Ще трохи — і Ерік зайде в кухню й розповідатиме батькові-матері все про турнір. Йому хотілося їсти, й він сподівався святкової вечері. Навіть якщо вже повечеряли, вони однаково посидять разом з ним і послухають про денні змагання.

— Дивно, — озвався Рольфсон. — Що там Фрея робить на покрівлі?

Сидячи, Ерік бачив жовтий відблиск від леза сокири, якою мати з силою щось рубала поряд із сонячною панеллю.

— Що, вже зламалася? — спохмурнів Б’єрн. — От не щастить.

Після наступного удару сипонули іскри, потім почувся скреготливий стогін, панель ковзнула покрівлею вниз, і зграйка переляканих шпаків, спурхнувши, полетіла до моря.

Ще один сліпучий помах сокирою, знову сніп іскор, і панель підповзла до краю стріхи, позаду тяглися кабелі.

Ерік вискочив з воза й побіг. Щось негаразд.

— Еріку! — гукнула Інгеборг, але він навіть не озирнувся.

Помчавши поміж дерев, перебігаючи поглядом од дороги попереду до матері на покрівлі, що підняла сокиру для останнього удару, Ерік був ще далеко, як долиною покотився луною гуркіт. Тисячі скляних пляшок, розбитих одночасно, ніколи б не дзенькнули з такою силою. Не створили вони б і враження, ніби щось розбивається на друзки, ніби небо раптом напнулося й репнуло. А мати на покрівлі впала долілиць, затулила голову руками й заридала.

— Мамо! Мамо! — заскочив Ерік на подвір’я, всіяне тепер грубими скалками темного скла, великі шматки тріщали та порскали під його ногами, поки він обережно ступав по них, відчуваючи, як вони ковзають і скрегочуть по камінню.

— Мамо, що це? — хапав повітря Ерік, схопившись рукою за бік і піднявши голову, щоб бачити матір.

— Ненавиджу її! І чого я хотіла мати нову панель? — кричала і плакала вона. — 3 батьком біда. Його забрали й пошлють у вигнання. Я знала це. Мені ніколи не треба було казати, щоб він грав за нас. Я знала, що ризик величезний.

Під’їхав віз. Усі мовчали, повільно переводячи погляд з покрівлі на землю, де Ерік стояв, немов на краю моря чорної криги, розчавленої та розбитої, коли окремі крижини наповзають одна на одну. Ерік не мав сили дивитися на стривожені та збентежені обличчя сусідів, тож без ніякого жесту й жодного слова забіг до хати.

Минуло чимало часу, перше ніж мати з червоними, заплаканими очима спустилася в кухню. Вони обоє прикипіли очима до хирного вогню у плиті й уникали дивитись одне на одного.

— Мамо, що сталося? Де батько?

— По дорозі на острів Рофтиг.

— Це ж острів для вигнанців, — здивувався Ерік. — За що його?

— Давним-давно, коли ми обоє навчалися в університеті, він ударив людину.

— Тато? Когось ударив? Та ніколи!

— Так, ударив, — тяжко зітхнула Фрея, і то була єдина ознака, що їй важко говорити спокійно. — Іншого студента на ймення Рагнок Ігвігсон. Гаральд ударив його по обличчю й розбив йому носа, всюди текла кров.

Приголомшений, Ерік наважився поглянути на матір, вона перехопила його погляд.

— Ти повинен зрозуміти: твій батько — аж ніяк не погана людина. А Рагнок — злочинець. Він хворий.

— Чому? Чому тато вдарив його? Хіба він не знав про покарання?

— Звичайно, знав, але… — Мати замовкла, потім тремтячою рукою налила в кружку води зі джбана й випила. — Рагнок пив зі мною, ми випили забагато меду, аж поки мені запаморочилась голова і я майже знепритомніла. Потім він намагався вчинити те, про