Конор Костик - Епік

# УСМІШКА

Вона усміхнулася, здається, зрадівши, що бачить його знову.

— Ну? — стривожено запитав Гаральд.

— Усе гаразд. Так само, як у бібліотеці.

— Добре. Я повинен іти. Щасти тобі! — Торстейн погладив Еріка по голові й вийшов так швидко, як могли його нести товстенькі ноги.

— Тобто я можу брати участь у турнірах?

— Звісно, — аж сяяв від радості Гаральд.

— А команда? Вони знають? Ти повинен сказати їм?

— Вони в бібліотеці. Ми не мали певності, що він працюватиме, й не хотіли давати необгрунтованих обіцянок. Але вони готові про всяк випадок.

— Просто чари! — захоплювався Ерік, готуючи Попелю до нового виходу в її світ. — 3 таким апаратом в «Епік» можна грати де завгодно!

— Атож. Що ж, нам пощастило, ми маємо один справний апарат на весь Гоупський округ, — у голосі Гаральда залунали неприязні нотки. Але потім батько полагіднішав: — Отже, Торстейн, повернувшись до бібліотеки, пов’яже тебе з турніром.

— Еріку, що це? — запитав малий Іварсон, хлопчик, що лежав на сусідньому ліжку.

Ерік частково зняв навушники, щоб глянути на цікаве обличчя поруч з його ліжком.

— Ти знаєш про «Епік»?

— Звичайно. Мої брати грають сьогодні на чемпіонатах.

— Що ж, гратиму і я.

— Ой як добре! А можна подивитись?

— Не знаю. Тату, він може дивитися?

— Звичайно, ось тут, — усміхнувся Гаральд і обережно й лагідно дістав з апарата ще одні навушники. — Є кілька загальнодоступних персонажів, яких можна використати, щоб спостерігати події в амфітеатрі. Тут немає повних інтерфейсів. Тільки в Еріка повний.

— Чудово! — плеснув у долоні Іварсон. — Я зможу бачити свого брата!

— Тату, — запитав Ерік, — а ти можеш побути тут, поки я гратиму?

— Звичайно побуду. Скільки зможу.

Хтось із дорослих, що лежав у лікарні, зайшов до палати з кількома стільцями.

— Ви не проти, якщо ми теж подивимось? — запитала жіночка, дивлячись на Гаральда й Еріка.

— Ні, — зрадів Ерік.

Гаральд сів на стілець, щоб перевірити пристрої спостереження. — Це краще, ніж бібліотека. — Він виглядав задоволеним. — Набагато зручніше рухати головою.

Розділ 10

Гаральд без маски

онце нарешті сіло, Свейнова черга виконувати роль Екзекутора добігла кінця. Це було нестерпно довге марнування часу — дивитись, як гасають кобольди по брудних просторах мисливських угідь, а їхні тіні щоразу довшають, тільки-но небо мало-помалу наливається багрянцем. Прикро було спостерігати сутички між кобольдами і невеличкими гуртами сірих бійців. Цей різновид боїв мав украй обмежений характер. Гравці, яких він бачив, не мали ніякого уявлення про реальні глибини гри. Якийсь час Свейн думав про власну мету — здійснення остаточного пошуку, розв’язок загадки Epicus Ultima. Попри всі свої дослідження Свейн ніколи не з’ясував походження цього терміна, але був переконаний, що він пов’язаний із чимось реальним. Кілька НІПів, з якими він розмовляв особисто, зазначали, що «Епік» містить цей остаточний пошук, пошук, який кладе край усім іншим пошукам; багато хто вважав, що розв’язати його загадку неможливо, проте Свейн відчував, що він дуже близький до прориву. Нитки, які вели до цієї мети, були численні й складні, але, перебираючи їх, Свейн тільки дедалі більше дратувався, що змушений марнувати час на свою чергу грати роль Екзекутора. Він міг би робити щось набагато продуктивніше.

Хтось поплескав його по плечу. Свейн одразу почав від’єднуватися, розтираючи затерплі вуха.

— Знайшов що-небудь? — запитала Бека.

— Година за годиною спостерігав, як люди забирають шеляги в кобольдів.

— Мені шкода їх, — сумно зітхнула Бека. — Часом я просто хочу встати і зробити комусь свято, давши йому рубін абощо. — Вона помітила, як посуворішало Свейнове обличчя: — Я знаю. Я просто кажу, що співчуваю.

Свейн раптом усміхнувся, сподіваючись, що та усмішка не силувана, й доторкнувся до її щоки:

— Знаю, що співчуваєш, і це твоя найпрекрасніша риса.

Зупинившись тільки на те, щоб узяти в їдальні тарілку їжі, Свейн поквапився до свого кабінету, уникаючи контактів геть з усіма. Нарешті, замкнувши двері, він міг розслабитись і зосередитися на своєму проекті.

Три з чотирьох стін його кабінету вкривали сумлінно впорядковані спинки книжок і течок. Від підлоги до стелі на широких полицях стояли часописи, доповіді, статті, газети, електронні дані і книжки.

Майже всю четверту стіну займала величезна дошка для приколювання папірців з інформацією. Сівши за стіл їсти, Свейн розглядав дошку. Кольорові шпильки тримали клаптики паперу на карті, що зображувала головний світ гри. Різноманітні нитки — зокрема і срібні, й золоті — бігли навколо шпильок, утворюючи над тим світом барвисту мережу.

Загадку Epicus Ultima, збагнув Свейн, може розв’язати хто завгодно, й кожен матиме власний вихідний пункт. Щодо нього, він досяг поступу на кількох фронтах, але на тій або тій стадії завжди заходив у глухий кут.

Відсунувши тарілку, Свейн підвівся і знову заходився вивчати дошку. Його останню мету сформульовано так: «Знайти Ефірну Вежу Кошмару». Це завдання було досить простим: герцог Снігового Краю попросив його визволити з тієї вежі душу його викраденої доньки; тим часом її безживне тіло лежало в Сніговому замку. Безперечно, сутність тієї доньки тримав у полоні якийсь магічний пристрій або створіння. Проте справді цікавим аспектом цього пошуку була ще одна згадка про вежу, згідно з якою у вежі є якийсь остаточний замок.

НІПи тільки натякали на те, що станеться, коли завершити пошук Epicus Ultima, але найімовірніше він здобуде якесь навдивовижу могутнє магічне знаряддя або зброю. А втім, Свейна цікавила не ця винагорода, а саме завдання. Розв’язавши цю загадку, він миттю стане найславетнішим гравцем.

Проте, хоч він і мав тепер вказівку, яка обіцяла найбільше — згадку про Ефірну Вежу, він однаково впирався в дуже непоступливий глухий кут. Ніхто не знав, де треба шукати Ефірну Вежу. Герцог Снігового Краю тільки сказав, що жерці вдалися до наймогутніших віщувань, але, шукаючи душу його доньки, лише побачили, що її тримають у місці, названому Ефірною Вежею Кошмару, де вона спить неподалік од краю світу. Тут не могли зарадити жодні чари й тисячі НІПів, до яких звертався Свейн. Кожен бібліотекар у світі знав про цю проблему й вивчав свою місцевість, шукаючи інформацію про вежу — і знаючи, що винагородою за неї будуть ресурси або просування. Перебуваючи на посаді головного бібліотекаря, Свейн завжди дбав про якомога краще ставлення до місцевих бібліотекарів, незважаючи на опір решти членів комітету. Якщо хто й міг знайти Epicus Ultima, то, безперечно, тільки Свейн, який мав доступ до тисяч джерел інформації. Проблема полягала в тому, що гравцям нинішньої доби так