Джордж Мартін - Учта для гайвороння

Всередині башти очі ятрив дим від смолоскипів, але Серсея не лила сліз — так само, як не лив би їх батько. «Я — єдиний справжній син, якого він породив.» Підбори шкрябали по каменю, поки вона крокувала вгору сходами; мушка всередині ліхтаря пана Озмунда навіжено теліпалася. «Здохни вже, — роздратовано подумала королева, — лети у вогонь, годі смикатися.»

Ще двійко червонокирейників стояло нагорі сходів. Рудий Лестер пробурмотів, коли вона його минала, якісь недоладні співчуття. Королева засапалася, подих її прискорився, серце гупало у грудях. «Сходинки, — сказала вона собі, — ця бісова башта має надто багато сходинок.» Мимоволі майнула спокуслива думка, чи не розвалити її зовсім.

Передпокій нагорі повнився натовпом дурнів, що балакали пошепки — наче князь Тайвин спав, і вони боялися його збудити. Стражники та челядь поспіхом розступалися перед нею, розтуляючи роти і щось проказуючи. Вона бачила рожеві ясна, рухливі язики, та слова їхні не означали геть нічого — не більше, ніж дзижчання мушки. «Що вони тут роблять? Як дізналися?» Направду саме її мали б покликати першою. Вона ж королева-намісниця на державі, хіба вони забули?

Перед опочивальнею Правиці стояв пан Мерин Трант у білому обладунку та корзні. Забороло шолома було підняте, мішки під очима надавали йому напівсонного вигляду.

— Виженіть звідси цих людей, — наказала Серсея. — Мій батько досі в нужнику?

— Його перенесли на ліжко, м’сьпані.

Пан Мерин штовхнув двері й дав королеві дорогу.

Вранішне світло лилося крізь віконниці, малювало золоті смуги на очереті, яким було встелено підлогу опочивальні. Дядько Кеван стояв коло ліжка на колінах і намагався молитися, та ледве міг вимовити хоч слово. Стражники скупчилися навколо комина. Таємні двері, про які казав пан Озмунд, роззявилися у темряву за попелом та вугіллям, розмірами нагадуючи чорне гирло печі. Панові Озмунду довелося б туди проповзати. «Але Тиріон — лише пів-пана, — подумала вона і сама на себе розсердилася. — Та ні, карлика зачинено у кам’яному мішку.» Це не міг зробити він. «Станіс, — сказала вона собі, — справа не обійшлася без Станіса. Він досі має у місті прихильників. А якщо не він, то вже певно Тирели…»

Про таємні проходи всередині Червоного Дитинця віддавна гуляли плітки та перекази. Вважалося, що Маегор Лютий убив усіх будівників замку, щоб навіки вберегти знання про ходи від зайвих людей. «А скільки ще опочивалень мають приховані двері?» Серсеї раптом примарилося, як карлик вилазить з-за гобелену в Томенових покоях з ножем у руці. «Томена добре охороняють» — сказала вона собі. Але ж і князь Тайвин мав добру охорону…

Якусь мить вона не впізнавала померлого. Так, він мав таке саме волосся, як її батько, але то була, конче певно, зовсім інша людина — настільки менша, наскільки й старіша. Халат його був підсмикнутий угору і нагорнутий аж на груди, лишаючи тіло нижче пояса зовсім оголеним. Стріла з арбалету поцілила його в низ живота між пупом та чоловічими місцями і застрягла так глибоко, що стирчати назовні лишилося тільки пір’я. Сороміцьке волосся вкрилося кіркою висхлої крові; у пупі також стояла майже загусла калюжка.

Тхнуло від батька так, що королева зморщила носа.

— Вийміть з нього стрілу, — наказала вона. — Це ж Правиця Короля!

«І мій батько. Мій ясновельможний пан батько. Чи мушу я верещати і видирати собі волосся?» Казали, що Кетлін Старк пошматувала собі обличчя на криваві смуги, коли Фреї зарізали її дорогоцінного Робба. «Ви б хотіли цього, батьку? — кортіло їй спитати. — Чи краще б хотіли, щоб я лишилася сильною? Ви плакали по власному батькові?»

Її дід помер, коли їй був лише рочок, але ту історію вона знала добре. Князь Титос надзвичайно розжирів, і серце його розірвалося одного дня, коли він видирався сходами до своєї коханки. Батько тоді був у Король-Березі — служив Правицею Навіженому Королю. Коли Серсея з Хайме були малі, князь Тайвин часто перебував у Король-Березі. Якщо він і плакав, коли дізнався про смерть батька, то в такому місці, де ніхто не бачив його сліз.

Королева відчула, як її нігті впинаються в долоні.

— Як ви сміли залишити його отак?! Пан батько були Правицею при трьох королях, найвеличнішою людиною в історії Семицарства! За ними мають калатати дзвони, як калатали за Робертом! Їх треба обмити і вдягти згідно їхньої посади — у горностай, грезет і кармазиновий шовк. Де Пицель? Де Пицель, питаю?! — Вона обернулася до стражників. — Гей, Бородавко! Приведи мені великого маестра Пицеля. Він має подбати про князя Тайвина.

— А він їх бачив, ваша милосте, — відповів Бородавка. — Прийшов, побачив і пішов скликати сестер-мовчальниць.

«Виходить, по мене послали останньою.» Накотив такий гнів, що вона й слів не добрала. «А Пицель побіг писати листи, аби лише не забруднити свої безсилі старечі рученята. Який з нього хосен, питається?»

— Знайдіть маестра Балабара, — нарешті спромоглася вона. — Маестра Френкена. Хоч якогось маестра!

Бородавка і Деривухо притьмом кинулися виконувати наказ.

— Де мій брат?

— Пішов проходом. Там цілий колодязь, а у ньому в камінь забито залізні щаблі. Пан Хайме поліз подивитися, чи він глибокий.

«Та ж Хайме однорукий! — кортіло їй заволати. — Лізти туди мали б ви! Як йому видиратися щаблями, телепні? Коли там, унизу, на нього можуть чекати ті самі волоцюги, що вбили батька!»

Її близнюк завжди був надто похапливий, і навіть втрата правиці, схоже, не навчила його обережності. Вона вже була наказала вартовим полізти за ним і привести назад, коли повернулися Бородавка та Деривухо, ведучи між собою сивочолого чоловіка.

— Оцей, ваша милосте, — мовив Деривухо, — називає себе маестром.

Чоловік низько вклонився.

— Чим можу прислужитися вашій милості?

Обличчя його видалося трохи знайомим, та Серсея не могла згадати, де саме його стрічала. «Підстаркуватий, але молодший за Пицеля. У цьому начебто ще збереглася якась сила.» Чоловік був високий, хоча трохи зсутулений, зі зморшками навколо ясних блакитних очей. «А шия гола.»

— На вас немає маестерського ланцюга.

— Бо в мене його забрали. А звати мене, коли ласка вашої милості, Кайбурном. Я лікував руку вашому братові.

— Краще сказати, пенька.

Тепер королева його згадала — адже це він приїхав разом із Хайме з Гаренголу.

— Так, долоню я панові Хайме не врятував, мушу визнати. Зате моє мистецтво врятувало йому решту