Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

— Так, Діотімо.

— Чи прагнуть цього всі люди?

— Так, прагнуть.

— Чому ж про одних людей ми говоримо, що вони люблять, а про інших — що вони не здатні на любов?

— Оце й привело мене до тебе, Діотімо…

— Тому, Сократе, що у слово „любов“ ми вкладаємо лише власне уявлення про неї — і відкидаємо всі інші її підміни…

— Невже можна ненависть назвати любов'ю?

— Це — лише одна з її личин…»

* * *

Дмитра аж у жар кинуло. Він відклав книжку. На мить йому стало лячно, що зараз Анна-Діотіма розіпне його своїми гострими питаннями, як Сократа…

«Але тоді ти, чоловіче, отримаєш нарешті шанс стати філософом, а не доктором від фільозофії, як сказав той старий…», — іронічно шепнув якийсь голос.

Він перегорнув декілька сторінок і знову почав читати з першої фрази, яка кинулася у вічі:

* * *

«…— Треба бути чаклуном, аби збагнути твою мудрість, Діотімо. Ти кажеш, що коли люди прагнуть блага любові, то вони хочуть ним володіти, і володіти вічно. Я вірно тебе зрозумів?

— Так, Сократе. І що вони повинні зробити в пориві до вічного блага?

— Якби я знав це, Діотімо, — не стояв би тут у поклоні перед твоєю мудрістю…

— Вони мають народити, Сократе… Всі люди вагітні як духовно, так і тілесно, — тому вони мають звільнитися від тягаря… Вийди в сад і послухай: заходить сонце… Рожева хмара народжує блиск і осипає самоцвітами верхівки дерев… дерева народжують зітхання і звільняються від екстазу дня… птахи заливаються закоханим свистом і завмирають в передчутті ночі… це все Ерос! Ніч шаленіє від його млості і сновидінь утіхи… Чоловіки й жінки зливаються тілами в пориві заволодіти благом — і зачинають дітей… і звільняються від породільних мук, народжуючи їх… І все ж любов не є прагненням до прекрасного, як вважаєш ти, Сократе…»

* * *

Дмитро знову відклав книжку.

Щось защеміло десь там, у глибокому сховку, — в тому місці, де він колись носив мрію про принцесу… миттєво пролинув спогад про своє розчинення в теплому затишку цієї гострої дівчини, — коли раптом відчув себе наповненим, коли вперше здалося, що він самодостатній поряд з іншою людиною… що вона йому не заважає просто бути…

Це така рідкість — коли хтось може злитися з твоїм внутрішнім спокоєм і не зруйнувати його своєю присутністю…

Зараз подумав, що йому було би страшно дивитися в очі такій жінці, як Діотіма. Те, про що він говорив із жінками, коли впускав у своє серце бодай трішки щирості, — не мало жодного стосунку до володіння благом… гроші — так, дорогі подарунки, гарна випивка, щирі на мить зізнання — і все таке інше., по темі, як сказала та жінка…

«Не я один», — пролетіла миттєва думка. Раптом йому стало очевидним, що найбільший страх чоловіка — це страх перед Жінкою. Страх, який породжує комплекси, а комплекси згодом породжують агресію. Чоловік в одних ситуаціях пасує перед жінкою, а в інших з усією повнотою користає з переваг своєї мускулистої природи: так він намагається позбутися страху бути розчавленим власним безсиллям…

Чи взагалі існує в природі людських стосунків ця золота «мить істини» — тихої гармонії, яка охоплює світ на сході сонця?

На мить він теж відчув себе розгубленим: то де він — справжній? Яка справжність більше прийнятна для нього? І для якого Дмитра? В якому з дзеркал — істинне обличчя його суті?

Тут, на маленькому зеленому острівку тиші, світ наче розділився на два плани. І треба було вирішити, куди себе віднести.

«Храм, що сам у собі розділиться, буде зруйнований…»

Ця думка пролетіла майже непомітно, але це про нього. Місто, дерево, храм, — не важливо, яка метафора… важливо, що коли починаєш роздирати себе сумнівами і каяттями, доріканнями й виправданнями, — ти втрачаєш опору в самому собі…

Бо коли твоєю опорою стає надмірне захоплення своїми достоїнствами — це породжує гординю. І пустоти, в які можеш звалитися, засліплений ілюзіями.

Але виставляння напоказ власних нечистот призводить до такого ж результату… не важливо, що ти в собі виставляєш, — в результаті твоє его хоче або похвали, або співчуття, або співчуття й похвали за мужність водночас — ось він який, визнає свою нікчемність… він майже святий… розкаяний грішник…

Але розкаяність — це просто вимітання сміття із хати. І все. Важко уявити собі, що жінка, вимівши хату, стає на порозі з міхом сміття і гукає до сусідів: «Ось моє сміття! Я була нікчемною господинею, а тепер я розкаялася!»

Нормальна людина прибере непотріб мовчки і постарається менше смітити…

І гордині не буде чим поживитися…

Бо до розкаяності можна звикнути, як до механічного повторювання завчених молитов Істинна розкаяність як внутрішня дія проявляє себе лише в екстремальних ситуаціях. Це має бути спонтанний катарсис…

* * *

Ого, звичний Дмитро сам подивувався, які думки полізли йому в голову. І не на конференції, а просто так…

Самоіронія — добра штука, вона інколи підказує, що ти ще живий…

Це все вітер і сонце — провітрили мізки…

Раптом упіймав себе на думці, що вперше не переймається фіксацією того, кого він цитує. Мабуть, таки когось цитує, але це вже — його думки… вони для нього важливі..

Довго лежав, намагаючись впорядкувати свій хаос. Розум поривався швидше взятися за якесь діло, не гаяти часу, — а серце хотіло утихомирення. Серце ковтнуло тиші — і благодать зігріла його…

Ще на жодне з питань, зафіксованих у записничку, в нього не було чіткої відповіді. Але вони вже були сформульовані, вони уже стали його дзеркалами — і це, виявляється, було найважливішим першим кроком до якоїсь серйозної внутрішньої дії…

О, Господи, поведи мене! Знайди для мене на цьому внутрішньому розпутті стежечку! Скільки б не повторював собі: «все добре, все чудово!», — якщо я відчув цю тріщинку в серці, якщо доля струснула мною, як ледачим мішком, — значить, я ще живий… я ще можу пробудитися до справжнього щастя!

Ця спонтанна молитва вирвалася з його грудей — і ніби витиснула якийсь клубок, важкий клубок чужої сили, що тиснула на серце…

Він зацитькав свій дурний розум, що тут же зробив спробу знову поіронізувати над собою…

Сиди собі, дресирована мавпо, у своєму закутку… не заважай дихати й жити…

Скільки разів він колись пробував відключити думання і дати звільнення своєму розуму! Думки шугали довкола голови, як рій шалених ос, і не відпускали його. Жодного разу не вдалося відчути політ в невагомості чистих