Володимир Григорович Рутковський - Сторожова застава

Вершники були за десяток кроків від воріт, коли ті відчинилися. Передній, приземкуватий воїн у червоному плащі-корзні влетів у браму і на повному скаку зупинив свого білого, як сніг, коня. Його ліва брова здивовано смикнулася вгору. Схоже, він не сподівався, що римівські дружинники так швидко зберуться біля воріт, та ще й озброєні.

— Це князь Мономах, — прошепотів дід Овсій Вітькові.

Вітько вражено дивився на вершника. То ось який він, Володимир Мономах, про якого у Римові було скільки розмов! Олешко, наприклад, стверджував, що таких справедливих людей, як Володимир Мономах, на всій Русі ще пошукати треба. От вділили йому київські князі чернігівської землі, а він взяв та й поступився нею на користь іншого князя, бо той мав на неї більше прав. А що вже хоробрий! З дванадцяти років бере участь у битвах. І, як казав дід Овсій, завжди був попереду свого війська.

А ще він мудрий. Кілька років тому переяславську землю безперервно терзали половецькі орди. І нічого не можна було вдіяти, бо на кожного переяславського воїна припадало чи не семеро половецьких. Та коли в Переяславі став княжити Володимир, він уклав з ханами угоду про ненапад. Щоправда, хани її час від часу порушують — тихцем посилають за Сулу своїх розбишак, а самі вдають, що нічого не відають. А от Мономахові переходити за Сулу не можна, бо він змушений був на вимогу ханів віддати заручником свого улюбленого сина Святослава. І коли що — йому першому половці знесуть голову...

А що знав Вітько про нього у своєму двадцять першому столітті? Лише те, що князь носив важку шапку, яка так і називалася — шапка Мономаха. Але правда це чи ні, Вітько сказати не міг, бо князь був простоволосий і його русяве волосся перехоплювала стрічка.

Ілля Муровець поворушив поводи свого Гнідка і виїхав наперед.

— Здоров будь, князю, у нашому Римові!

Мономах відповів не одразу. Він провів пильним поглядом по дружинниках, — мабуть, хотів переконатися, що всі вони були при мечах, — і лише потому обернувся до Муровця.

— Вітаю тебе, Ільку Івановичу, — мовив князь густим, ледь хрипкуватим голосом.— О, діду, і ти тут! — прояснішав він обличчям, побачивши діда Овсія.

Вітько побачив, як дід Овсій розквітнув у посмішці. Він теж був радий цій зустрічі. Вони ж бо з князем старі знайомі. Дід сам розповідав, як, будучи ще переяславським дружинником, він навчав молодого тоді князенка Володимира всіляких воїнських хитрощів і як полювати на крупного звіра. І дечому таки навчив, бо нині князь Володимир — один з найкращих переяславських уполювальників.

— Добридень тобі, князю, — сказав він.

А от коли Мономах порівнявся з Олешком, його бистрі сірі очі на мить заслала пелена смутку. І Вітько зрозумів, чому. Вочевидь Попович нагадав йому про сина Святослава. Олешко був йому за товариша в дитячих, а потім і в юнацьких забавах. Мономах бачив їх завжди разом. Святослав дуже хотів, щоб Олешко супроводжував його і в половецькому степу, проте хани не дозволили. Бо мало що можуть втнути двоє переяславців, навіть коли з них ока не спускати!

— Добридень, князю, — схилив перед ним голову Олешко.

Князь ледь помітно кивнув. Затим випростався, ще раз обвів поглядом дві шеренги римівців і сказав:

— Бачу, що службу свою знаєте... — Тоді примружив око і поцікавився: — Тільки як це вам вдалося так швидко зібратися біля воріт?

Обличчя Іллі Муровця розпливлося у вдоволеній усмішці. Зазвичай князь Володимир був скупий на похвалу. Тож ці його слова вартували багато.

— А мої люди, князю, завважили тебе, щойно ти вибрався з мохнацького лісу.

— Молодці, — Мономах усміхнувся самими очима. — І хто ж це такий гостроокий?

— Гм-мм... — Муровець озирнувся. — Ось цей хлопець... небіж мій, — він вказав на Вітька, що визирав з-за спини діда Овсія.

— Небіж? — Пильний Мономахів погляд прикипів до Вітькового обличчя.— Щось він не схожий на вашу сім'ю. У вас же всі, мов боровики, а цей на опенька схожий.

— Нічого, ще виросте, — запевнив Муровець. А що Мономах все не відводив погляду від Вітька, то Муровець прохально блимнув до діда Овсія: допомагай, мовляв!

— У дитинстві Ілько теж був такий, — не відмовився дід Овсій від допомоги.

І Вітько зрозумів, що обидва вони не хочуть, аби Мономах знав правду про нього. Бо чого доброго візьме тоді й забере його, Вітька, до себе у Переяслав. А там немає Змієвої нори, крізь яку Вітько міг би повернутися у свій час.

— Може бути, — згодився князь. — І як же ти мене завважив? — звернувся він до Вітька. — Мабуть, на дереві сидів?

Вітько затнувся. Він був ще непривчений отак запросто розмовлятти з князями.

— Н-ні... я з того... зі спостережної вежі...

— З вежі? — перепитав князь і обернувся до Муровця.— Ти що, змушуєш дітей лазити на сторожові вежі?

Обличчя Муровця почало вкриватися червоними плямами. Хоча князь Володимир наказав створити при кожній сторожовій заставі молодшу дружину, проте горе було тому ратникові, який перекладав свої обов'язки на дитячі плечі!

— Я... — почав він.

— Це я винен, князю, — перебив його дід Овсій. — Це я попрохав хлопця...

Але і йому не вдалося продовжити, бо наперед виступив Олешко.

— Коли дозволиш, князю, я розповім, як воно сталося, — і, не чекаючи дозволу, повів далі з таким виглядом, наче розповідав цікаву бувальщину. — Тут така справа. Поліз дідо Овсій на вежу, аби й собі поглянути, що ж діється навколо. А тут подув вітер і зірвав з голови дідового бриля. Ну, ми й оком не встигли змигнути, як цей ось Мирко, — він кивнув на Вітька, — підхопив того бриля і поліз до діда на вежу. І поки дідо дякували йому за те, що Мирко не дав капелюхові закотитися в болото і лаяли за те, що видерся на вежу без дозволу, Мирко встиг завважити, як ти, княже, виїздиш з мохнацького лісу.

Казати неправду Мономахові теж було небезпечно. Проте Олешко дивився на князя такими чесними очима, що навіть Вітько повірив, ніби так воно й було.

А от князь, здається, в чомусь сумнівався. Він перевів погляд з Олешка на простоволосого діда Овсія і насмішкувато приплющив око.

— Гарно оповідаєш, — сказав він. — Тільки ж чому не бачу того капелюха на дідовій