Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

саночках на довгій, крутій дорозі, і я зазвичай сидів на ґринджолах із Ітаном, доки ми не падали. Слово «весна» означало, що ставало тепло, дні довшали, Мама всі вихідні порпалася на задньому подвір’ї та саджала квіти, а земля так чудово пахла, що, коли всі йшли в школу, я викопував рослини й від вірності та вдячності Мамі жував гірко-солодкі пелюстки, хоча потім усе одно їх випльовував.

Того весняного дня я знову чомусь був поганим собакою, мені довелося провести вечір у гаражі замість того, щоб лежати біля ніг Ітана, поки він займався своїми папірцями.

Якось раз діти у великому жовтому автобусі так галасували, що я чув їхній крик ще п’ять хвилин, доки машина не зупинилася перед будинком. Хлопчик дуже радів, коли вискочив з неї та побіг до мене. Від такого настрою я бігав і бігав навколо нього, гавкаючи на все горло. Ми пішли до Челсі, я погрався з Зефіркою, і Мама теж була рада, коли прийшла додому. Відтак Ітан більше не ходив до школи, й ми могли спокійно лежати в ліжку замість того, щоб вставати й снідати з Татом. Нарешті життя стало нормальним!

Я був щасливий. Одного разу ми довго-довго їхали машиною, а як приїхали, то опинилися на Фермі. «Ферма» — це таке нове місце, де живуть тварини і де я вперше почув багато запахів.

Двоє старших людей мешкали у великому білому будинку. Коли ми під’їхали, Ітан назвав їх Бабуся та Дідусь, і мама теж. Хоча потім я почув, що вона їх називає Мама й Тато. Вона, напевне, щось переплутала, та я не втручався.

На Фермі стільки всього можна було робити, що перші кілька днів ми з хлопчиком тільки й бігали повсюди. Коли я підійшов до величезної кобили, вона подивилася на мене через паркан. Вона не хотіла ні гратися, ні ще щось робити, а тільки дивилася, проте я все ж підліз під паркан і погавкав на неї. Замість струмка тут був ставок, такий великий, що ми з Ітаном могли в ньому плавати. На його берегах жила качина родина і просто зводила мене з розуму: коли я підходив, усі пернаті залазили в воду і пливли геть, а коли я втомлювався гавкати на них, мати-качка пливла назад, і мені доводилося починати знову.

У моїй і хлопчиковій картині світу ті качки займали десь таке саме місце, як кіт Димок.

Тато через кілька днів поїхав, а Мама залишалася з нами на Фермі ціле літо. Вона була рада. Ітан спав на веранді — це така кімната перед будинком, а я — просто біля нього, ніхто навіть не вдавав, що має бути якось по-іншому. Дідусь любив сидіти в кріслі й чухати мені вуха, а Бабуся завжди тихцем підгодовувала мене ласощами. Їхня любов мене так тішила, що я аж качався по землі.

Тут не було двору, але було велике поле з парканом. Огорожа була зроблена так, щоб я міг де завгодно заходити й виходити, наче найдовші в світі собачі двері, тільки без дверцят. Коняка, яка звалася Іскра, весь час була за парканом і лише їла траву, причому я ніколи не бачив, щоб вона після того блювала. Ті купи, які лишалися після неї у дворі, пахли апетитно, проте насправді вони були на смак сухі й геть ніякі, так що я їв їх тільки разів зо два.

Вибігти з Ферми — це можливість досліджувати ліси, інший бік паркана, бігати до ставка, гратися там чи ходити де тобі заманеться. Здебільшого далеко від будинку я не відходив, бо Бабуся, здавалося, щохвилини і щодня готувала якусь смакоту, а хто б її ще покуштував і визначив, чи вона годиться, як не я? Мені було приємно виконувати цей обов’язок.

Хлопчик любив саджати мене наперед у човні, плисти по ставку, кидати у воду черв’яка, а потім витягати з глибини рибу (яка звивалася, тому я на неї гавкав) та відпускати її.

— Замала, Бейлі, — казав він щоразу. — Але скоро ми й велику спіймаємо, ось побачиш!

Урешті я виявив, що, на превелике моє розчарування, на Фермі теж є кіт, тобто кішка. Вона була чорна й жила у старій, напіврозваленій будівлі, яка називалася повіткою. Кішка завжди стежила за мною, принишкнувши десь у темряві, щойно мені спадало на думку піти до неї та рознюхати, що там робиться. Здається, вона боялася мене, чим була значно краща, ніж Димок, — як і все, що було на Фермі.

Одного разу мені здалося, що в лісі я побачив чорну кішку. Я щодуху помчав за нею навздогін, хоча брела вона поволі. Коли я підбіг, стало зрозуміло, що це геть не знайомий звір із білими смугами на чорному тілі. Я страшенно зрадів і загавкав на тварину, а вона на мене серйозно глянула й високо підняла пухнастий хвіст. Та істота не тікала, тож я вирішив, що вона хоче погратися. Коли я підскочив, щоб торкнутися її лапою, тварина втнула геть чудернацьку штуку — відвернулася від мене й задерла хвоста. Раптом жахливий запах огорнув мій ніс, обпік очі й губи. Засліплений, я зі скавчанням побіг геть, зовсім не розуміючи, що це відбулося.

— Скунс! — оголосила Бабуся, коли я пошкрібся в двері, щоб мене впустили. — Ой, ти зараз до хати не заходь, Бейлі!

— Бейлі, чи ти скунса зустрів? — спитала мене Мама крізь скляні двері. — Фе, таки точно зустрів.

Я не знав слова «скунс», але зрозумів, що в лісі сталася якась дуже дивна річ, після чого почалося щось значно дивніше: затуляючи ніс, хлопчик повів мене у двір і намочив водою зі шланга. Він тримав мою голову, а Бабуся тим часом прикотила на візку кошик помідорів із городу й вичавила із них на мою шерсть кислий сік. Я аж почервонів.

Я не розумів, чим це могло допомогти, особливо коли мені влаштували таку кару, яку Ітан назвав «купатися». У мою мокру шерсть почали втирати мило з таким сильним запахом, що потім я пахнув як щось середнє між Мамою і помідором.

Ніколи в житті мене настільки не принижували. Коли я просох, із веранди в дім мене не пустили. Ітан хоч і спав біля мене, але випихав мене з ліжка.

— Як же ти смердиш, Бейлі! — казав він.

Ось чим довершилася образа моєї персони. Я лежав на підлозі й намагався заснути попри ті запахи, які витали в кімнаті. Коли