Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

врешті настав ранок, я побіг до ставка і покачався на дохлій рибі, яку викинуло на берег. Проте це все одно не допомогло — я таки пахнув парфумами.

Для того щоб розібратися, що ж, власне, трапилося, я знову пішов до лісу з надією знайти цю котоподібну тварину й дістати хоч якесь пояснення. Тепер я знав, як вона пахне, тож знайти її було неважко, тільки не встиг я її добре обнюхати, як сталося точнісінько те саме — ядучий струмінь вилетів на мене. Це ж треба! Із задньої частини тварини!

Як розв’язати це непорозуміння, я не знав. Я задумався над тим, чи не краще буде просто не звертати на цю істоту увагу. Хай помучиться за оте все безчестя, якого я через неї натерпівся!

Власне, саме так я й вирішив, коли прибіг додому і пройшов через весь цикл купання і обмащування помідорами — ну хіба це життя? Це я кожного дня буду спочатку весь в овочах, а потім — у смердючому милі? Ще й у більшу частину хати мене не пускатимуть, навіть коли Бабуся куховаритиме?

— Що ж ти за телепень, Бейлі! — сварив мене хлопчик, натираючи милом у дворі.

— Не кажи на нього «телепень» — це таке негарне слово, — мовила йому Бабуся. — Скажи… скажи, що він чудак — так моя мама казала нам, дітям, коли ми чинили щось нехороше.

Хлопчик суворо на мене глянув:

— Бейлі, ти чудак. Ти чудак-чудак!

І тут він засміявся, і Бабуся засміялася, а я був у такому милі, що ледве хвостом міг поворухнути.

На щастя, десь тоді, коли з моєї шерсті вивітрилися ці запахи, сім’я припинила дивно поводитися й дозволила мені бути з ними всюди. Хлопчик час від часу казав мені «чудак» — але не сердито, а так, наче замість імені.

— Що, чудаче, хочеш на риболовлю? — інколи питав Ітан, і ми спускали човен на воду й кілька годин витягали маленьких рибок.

Якось, під самий кінець літа, стало холодніше, ніж зазвичай. Ми сиділи в човні, Ітан накинув на голову капюшон, причеплений до його одежі, аж раптом хлопець підскочив.

— Тут велика, Бейлі, велика!

Я у відповідь на його радість схопився на лапи й гавкнув. Він, сміючись, боровся зі своєю вудкою понад хвилину, і тут я побачив її — рибу завбільшки з кота, яка випливла на поверхню води просто поряд із нашим човном! Ми з Ітаном нахилилися, щоб подивитися на неї, але човен гойднувся — і хлопчик із криком упав у ставок!

Я підскочив до краю човна й подивився вниз, у глибоку зелену воду. Я бачив, як Ітан зникає в ній, а на поверхню підіймаються бульбашки й приносять його запах. Ознак того, що хлопчик випливе, не було жодних.

Я не вагався — пірнув за Ітаном, розплющивши очі й відштовхуючись від води; я чкурнув слідом за бульбашками в холодну темряву.

Розділ 9

Я майже нічого не бачив там, під водою, вона тисла мені на вуха і сповільнювала мій відчайдушний рух. Проте я відчував, що хлопчик тут, що він повільно занурюється у глиб ставка. Я поплив ще швидше і нарешті побачив його — майже так, як уперше побачив Матір — розмитим обрисом серед тіней. Я кинувся до Ітана й відкрив пащу, я був уже зовсім поряд і схопив його за капюшон. Я підняв голову і, тягнучи його за собою, став просуватися до освітленої сонцем поверхні ставка так швидко, як тільки міг.

Ми вискочили на повітря.

— Бейлі! — радісно вигукнув хлопчик. — Ти мене врятувати хотів, друже? — він потягнувся і схопився за борт човна. Я щосили намагався вилізти по Ітану в човен, щоб потім затягти туди і його.

Він і далі сміявся.

— Бейлі, чудаче, не треба! Стій! — він відштовхнув мене, і я почав плавати навколо нього.

— Мені треба вудку забрати, Бейлі. Я вудку впустив. Я все зможу. Ти пливи! — хлопчик махнув у бік берега, наче кинув туди м’яч. Здається, він хотів, щоб я вийшов із води. За хвилину я так і зробив — поплив до невеликої латки піску біля пристані.

— Хороший хлопчик, Бейлі, — похвалив мене Ітан.

Я озирнувся й побачив його ноги в повітрі — і хлопчик зник під водою. Я заскавчав, розвернувся й поплив якомога швидше, легко розсікаючи воду плечима. Коли я помітив слід із бульбашок, то поплив на запах. Цього разу занурюватися було складніше, бо я не стрибав із човна. Коли я пішов під воду, то відчув, що хлопчик випливає, тому розвернувся назад.

— Бейлі! — захоплено вигукнув він і вкинув вудку в човен. — Який же ти хороший собака, Бейлі!

Я поплив поряд з Ітаном, він тягнув човен до пісочку. Мені так полегшало на душі, що я лизнув обличчя хлопчика, коли він нахилився, щоб витягти наш водний транспорт на берег.

— Ти справді хотів мене врятувати, друже!

Я сів і захекав, а Ітан гладив мене по морді. Мене з однаковою силою прогрівали сонце і його лагідний дотик.

Наступного дня хлопчик привів Дідуся на пристань. Стало набагато спекотніше, ніж було. Я побіг попереду і подбав, щоб качки, як їм годиться, були посередині ставка, а не деінде. Хлопчик вдягнув іншу одежину з капюшоном, ми утрьох зайшли на пристань і подивилися в зелену воду. Качки підпливли поглянути, на що це ми дивимося, і я зробив вигляд, ніби знаю.

— Ось дивися, він пірне — чесно! — сказав хлопчик.

— Побачу — повірю, — сказав Дідусь.

Ми повернулися до початку пристані. Дідусь узяв мене за нашийник.

— Давай! — крикнув він.

Хлопчик побіг, і тільки через секунду Дідусь мене відпустив, щоб я міг наздогнати Ітана. Той підскочив і гучно шубовснув у воду, аж качки почали нарікати, гойдаючись на хвилях. Я підбіг до краю пристані й гавкнув, потім глянув на Дідуся.

— Пливи за ним, Бейлі! — сказав мені Дідусь.

Я поглянув на пінисту воду на тому місці, де щойно був хлопчик, потім знову на Дідуся. Він старий, рухається доволі повільно, але я не міг повірити, що в цій ситуації він нічого не зробить. Я ще погавкав.

— Ну, давай! — сказав Дідусь.

Раптом я зрозумів і з недовірою глянув на нього. Невже я маю все робити в цій родині? Я знову гавкнув і пірнув із краю пристані, поплив до