Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

Розділ 8

Тодд впустив мене в дім через задні двері, а потім безшумно зачинив їх за собою. Деякі вікна були завішені, тому в кімнаті було темно та похмуро. Тодд провів мене повз кухню, де його мати сиділа й дивилася, як миготить телевізор. Із поведінки хлопця я розумів, що треба поводитися тихо, але я трохи помахав хвостом, коли вчув його матір, від якої йшов сильний хімічний запах, як від того чоловіка, котрий називав мене Дружбаном.

Мати Тодда нас не побачила, а от Лінда — звичайно, так. Дівчинка сиділа на дивані й теж дивилася телевізор, коли ми проходили повз вітальню, але потім злізла й пішла за нами коридором.

— Ні! — просичав Тодд.

Оце слово я добре знав. Я здригнувся від того, який лихий був у Тодда голос.

Лінда простягнула руку, я її лизнув, а Тодд відштовхнув.

— Дай мені спокій!

Він відчинив якісь двері, я зайшов і понюхав одяг на підлозі. Ми були в маленькій кімнаті з ліжком. Хлопець замкнув за собою двері.

Я знайшов хлібну шкоринку й похапцем її з’їв. Тодд засунув руки в кишені.

— Коротше… — сказав він. — Ну, коротше, ну…

Тодд сів біля столу й відкрив шухляду. Звідти пахло феєрверками — цей різкий запах ні з чим неможливо переплутати.

— Я не знаю, де Бейлі, — тихо промовив він. — Я не бачив Бейлі…

Коли я почув своє ім’я, то замахав хвостом, потім позіхнув і ліг на купу одягу. Я втомився від свого довготривалого пошуку пригод.

У двері тихо постукали, й Тодд різко підскочив, я теж. Я стояв за ним, поки він сердито щось шепотів Лінді за дверима — мені було майже не видно її в темному коридорі, проте я відчував її запах. Вона здавалася і переляканою, і стурбованою, і мені чомусь стало ніяково. Я захекав, висолопив язика та нервово позіхнув. Назад не лягав — занадто збентежився.

Розмова скінчилася на тому, що Тодд хряснув дверима й замкнувся знову. Я подивився, як він підійшов до своєї шухляди, порився в ній і дістав маленький тюбик. Хлопець випромінював збуджене передчуття. Він відкрутив кришечку, обережно понюхав — і кімнату наповнив хімічний запах. Я знав цей різкий дух — так пахло, коли Ітан і Тато сідали за стіл і гралися своїми літачками.

Коли Тодд сунув мені тюбик, я вже знав, що не хочу тримати біля нього свій ніс, тому відсахнувся. Я побачив, як хлопець спалахнув гнівом, і злякався. Він узяв ганчірку, капнув на неї рідини з тюбика, пожмакав і постискав її так, що вона вся просочилася тією липучою речовиною.

І тут я почув Ітана, його благальний крик знадвору.

— Бей-лі-і-і! — гукав він. Я підбіг до вікна, підстрибнув, але було зависоко, тому я нічого не бачив. Від досади я загавкав.

Мені стало боляче ззаду — Тодд вдарив мене долонею.

— Ні! Поганий собака! Не гавкай!

Знову його злість налетіла на мене з тою самою силою, що й випари з ганчірки в його руці.

— Тодде! — почувся десь у будинку жіночий голос.

Він недобрим поглядом зиркнув на мене.

— Сиди тут. Сиди тут, — просичав він. Спиною вперед він вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.

Від випарів, які досі наповнювали повітря, у мене сльозилися очі. Я тривожно почав бігати кімнатою. Мене кликав Ітан! Я не розумів, яке Тодд має право тримати мене тут, наче в гаражі.

Раптом мою увагу привернув тихий звук — Лінда відчинила двері й простягнула мені мокрувате печиво.

— Ходи сюди, Бейлі, — прошепотіла вона. — Хороший песик!

Насправді я хотів вибратися звідти, але ж я не дурний, тому спершу з’їв печиво. Лінда відчинила двері ширше.

— Ходи-но, — сказала вона, й більше нічого мені не треба було. Я вибіг за нею в коридор, завернув на якісь сходи й побіг до парадних дверей. Лінда їх відчинила, і прохолодний вітерець розвіяв з моєї голови той жахливий різкий запах. Мамина машина стояла на вулиці, а з неї висовувався хлопчик і гукав:

— Бейлі!

Я щодуху помчав туди, як тільки міг. Фари яскраво світили. Ітан вискочив на вулицю й побіг до мене.

— Бейлі, мій Бейлі, де ти був? — промовляв він і заривався головою в моє хутро. — Поганий, поганий собака!..

Я знав, що «поганий собака» — це кепсько, але хлопчик випромінював таку сильну любов, що в той момент я відчув, що бути «поганим собакою» чомусь теж буває добре.

Невдовзі після моєї пригоди з Тоддом мене повезли на машині до чоловіка в чисту, прохолодну кімнату. Я зрозумів, що колись був у подібному місці. Тато з Ітаном возили туди мене. Через Татову поведінку мені здавалося, наче мене за щось покарано, а це було несправедливо. Якщо когось і треба відправляти в прохолодну кімнату, так це Тодда, як на мене. Він ображав Лінду й не пускав мене до мого хлопчика — я був не винен, що поводився як поганий собака. Однак я помахав хвостом і лежав тихо, коли мені в шкіру за головою втикали голку.

Я прокинувся з відчуттям, що в мене все затерпло, в нижній частині живота знайомо боліло й свербіло, на мені був дурний пластиковий комірець, тому моя морда знову стирчала з білого конуса. Димкові, вочевидь, це здавалося кумедним. Кілька днів я з приємністю лежав на холодненькій цементній підлозі в гаражі, розкинувши задні лапи.

Коли з мене зняли комір і я знову став собою, виявилося, що мене вже значно менше цікавили нетутешні запахи, які надходили з того боку паркана. Хоча, якщо хвіртка була незамкнена, я завжди радо гуляв районом і дивився, що поробляють інші собаки. Я вже не ходив у той куток, де жив Тодд, а коли бачив його чи його брата Дрейка за грою біля струмка, тримався від них щонайдалі, ховаючись у тіні, як мене навчила моя перша мати.

Щодня я вивчав нові слова.

Я був не лише хорошим (інколи поганим) собакою, я також був «великим» собакою. Про це казали дедалі частіше. Для мене це слово означало те, що мені ставало все важче зручно вмоститися на хлопчиковому ліжку. Я дізнався, що таке «сніг» (хоча в ньому є «ні», проте воно звучить дуже весело й гучно). Воно означало, що світ огорнутий в біле й холодне. Іноді ми ходили кататися на