Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

з будинку й зупинилися, дивлячись на нас. Я помахав хвостом, але не встав, щоб не розбудити хлопчика. Тато підійшов, узяв Ітана на руки, а Мама подала мені знак іти з ними. Нас обох, урешті, поклали спати в будинку.

Наступного дня — наче ми не вчимося на наших помилках, — я знову опинився в гаражі! Цього разу роботи тут було менше, але я все-таки (хоч це було й непросто) витяг оббивку з будки й добряче її пошматував. Потім перевернув сміттєвий контейнер, але кришка чомусь не знімалася. На полицях гризти не було чого — принаймні з того, до чого я міг дотягтися.

У якусь мить я відклав усе, кинувся до клапана над собачими дверима, висунув ніс — і почув потужний запах близької зливи. Порівняно з Двором, де наші пересохлі язики постійно вкривав сухий піщаний пил, хлопчик мешкав у вологішому й прохолоднішому місці. Мені дуже подобалося, як запахи змішуються й змінюються, коли йде дощ. Чудові дерева, всі в листі, затіняли землю, хоч куди піди, й на них повисали дощові краплі, які потім падали додолу від вітру. Була така приємна волога, що навіть після найспекотнішого дня розлягалася приємна прохолода вночі.

Спокусливі запахи витягали мою голову далі й далі надвір, доки несподівано, абсолютно випадково, я опинився у дворі — без допомоги хлопчика!

Я радісно вирвався надвір і загавкав. Ці собачі двері немов створені були для того, щоб випустити мене з гаража на заднє подвір’я! Я присів і справив потребу. Виявилося, що мені значно більше подобається робити такі справи надворі, а не вдома — не лише заради того, щоб усі менше хвилювалися. Мені подобалося, сходивши до вітру, витирати лапи об траву й втирати в неї запах власного поту. Більш вдячна справа — задерти лапу, щоб позначити край двору, ніж, наприклад, край дивана.

Пізніше, коли холодний дощ із туману перетворився на серйозні краплі, я виявив, що собачі двері відчиняються в обидва боки! «От бачив би зараз хлопчик, чого я щойно сам навчився!» — подумав я.

Коли дощ скінчився, я вирив невелику яму, трохи погриз шланг, гавкнув на Димка, який сидів на вікні й вдавав, що не чує. Коли до будинку під’їхав великий жовтий автобус і випустив з себе хлопчика, Челсі й інших дітей із району, я був у дворі. Я поставив лапи на паркан, і хлопчик, сміючись, побіг до мене.

Після того я більше по-справжньому в дерев’яну коробку не залазив, крім тих випадків, коли Мама й Тато кричали одне на одного. У такі моменти Ітан приходив до гаража, залазив зі мною в будку, обіймав мене, і я б так міг хоч усе життя сидіти, скільки він захоче. Оце, вирішив я, і є моя мета як собаки — заспокоювати хлопчика, коли я йому потрібен.

Бувало, якісь родини виїжджали з району, а інші приїжджали, тож, коли через кілька будинків від нас оселилися Дрейк і Тодд, я вирішив, що це — чудова новина. Не лише тому, що Мама спекла смачних коржиків, щоб почастувати нових сусідів, і трохи пригостила й мене за те, що я їй склав компанію на кухні. Нові хлопчики — це означало, що буде ще з ким погратися.

Дрейк був старший і більший, ніж Ітан, а Тодд був Ітанів ровесник, тому вони швидко подружилися. У сусідських підлітків також була молодша сестра Лінда. Коли ніхто не бачив, вона годувала мене солодким.

Тодд відрізнявся від Ітана. Йому подобалося спускатися до струмка і гратися там із сірниками, палити пластикові іграшки, наприклад, ляльки Лінди. Ітан брав у цьому участь, але не сміявся так, як Тодд. Мій хлопчик здебільшого просто дивився, як щось горить.

Одного дня, коли Тодд зізнався, що в нього є феєрверк, Ітан зрадів і розхвилювався. Я ніколи не бачив нічого подібного — мене доволі сильно злякали спалах, шум і те, як пластикова лялька моментально запахла димом (чи принаймні та її частина, яку я зміг знайти після вибуху). Піддавшись на вмовляння Тодда, Ітан пішов у дім і виніс одну з іграшок, яку зробив разом із Татом. Хлопці причепили до неї феєрверк і підкинули в повітря. Там вона й вибухнула.

— Круто! — закричав Тодд.

Але Ітан тільки притих і насуплено поглянув на маленькі пластикові трісочки, які плавали в струмку. Я відчув, що його одночасно сповнюють різні почуття й переживання. Коли Тодд підкидав феєрверки в повітря і один упав поблизу, мене різко відштовхнуло вбік. Я побіг до Ітана, щоб заспокоїтися. Хлопчик мене обійняв і повів додому.

Простий доступ на заднє подвір’я мав деякі переваги. Ітан не завжди ретельно замикав хвіртку, тож іноді я міг сам вільно погуляти районом. Я вибігав і навідувався до буро-білої Зефірки, яка мешкала у великій дротяній клітці збоку від будинку. Я добре позначав дерева, а іноді, вловивши водночас знайомий і незнайомий запах, я підскакував, підіймав ніс догори і йшов кудись далеко на пошуки пригод. Під час таких прогулянок іноді я геть забував про хлопчика; кілька разів мені згадувався той момент, коли нас везли з Двору до прохолодної кімнати й милої жінкі і як від собаки на передньому сидінні йшов дражливий дух, подібний до того, що кликав мене уперед.

Коли я втрачав запах, то згадував, хто я, після чого повертав додому. Коли Ітана привозив автобус, я ходив із ним до будинку Челсі й Зефірки. Мати Челсі частувала хлопчика чим-небудь невеличким, і він завжди ділився зі мною. В інші дні Ітан приїжджав додому в машині з Мамою. Бувало й так, що ніхто з домашніх не йшов до школи, і мені треба було гавкати, щоб вони повставали!

Добре, що мене більше ніколи не клали спати в гаражі. Мені було б так прикро, якби вони пропустили ранок!

Одного разу під час прогулянки я зайшов далі, ніж звичайно, й повертався додому аж пізно ввечері. Я хвилювався, мій внутрішній годинник показував, що я пропустив Ітанів автобус.

Я пробіг понад струмком, який протікав уздовж заднього подвір’я Тодда. Хлопець грався на грязькому бережку. Коли він побачив мене, почав кликати: «Бейлі, Бейлі, Бейлі!» Тодд простягнув до мене руки, я подивився на нього, не приховуючи підозри. Щось у ньому було не так, я йому не вірив.

— Іди сюди, друже! — сказав він і поплескав себе по нозі. Він розвернувся й пішов до свого будинку.

Що я міг зробити? Я відчував, що треба робити так, як каже людина.