Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

— Ні, Бейлі, побудь тут, у гаражі, доки я не повернуся. Собачі Двері, добре, Бейлі? Будь хорошим собакою.

І він зачинив двері перед моїм носом.

«Побудь тут»? «Собачі Двері»? «Хороший собака»? Як всі ці слова, які я останнім часом так часто чув, бодай трохи пов’язані? І, знову-таки, що означає «побудь тут»?

Усе це для мене нічого не означало. Я походив, понюхав, де в гаражі що (там було повно дивовижних пахощів), але розвідувати в мене настрою не було. Я лише хотів, щоб мій хлопчик повернувся назад. Я гавкнув, але двері до будинку не відчинялися, тоді пошкріб. Нічого.

Я почув, як перед будинком галасують діти, і побіг до великих дверей гаража з надією, що вони самі піднімуться, як це бувало, коли перед ними стояв хлопчик, але нічого не сталося. Якась велика й гучна машина перекрила голоси дітей і понесла їх геть. За кілька хвилин машина Мами теж поїхала, і світ, який щойно був такий сповнений життя і звуків, став нестерпно тихим.

Я трохи погавкав, але це нічим не допомогло, хоча я чув запах Димка за дверима, який із затишку спостерігав за тим, як мені тут важко. Я пошкріб двері. Пожував чиїсь черевики. Порвав свою подушку. Знайшов мішок з якимсь одягом, розірвав, як мене вчила Мати, коли ми шукали їжу в смітті, й розкидав речі по гаражу. В одному кутку я справив малу потребу, в іншому — велику. Перекинув металевий контейнер і з’їв якісь шматочки курятини, трохи спагеті, вафлю, вилизав бляшанку з-під риби, від якої пахло, як у Димка з рота. Проковтнув трохи папірців. Перевернув миску з водою і погриз її.

Робити не було чого.

Після, здається, найдовшого дня в моєму житті я почув, як до будинку під’їхала машина Мами. Хряснули двері, і пролунав тупіт у будинку.

— Бейлі! — закричав хлопчик, відчиняючи двері.

Я підскочив до нього, мене переповнювала радість, що ми назавжди покінчили з цим божевіллям, але він стояв і розглядав гараж.

— Ой, Бейлі… — чомусь сумно промовив він.

Сповнений шаленої енергії, я промчав повз нього й забіг до будинку, перестрибуючи через меблі. Я помітив Димка, погнався за ним угору сходами й загавкав, коли він заліз під ліжко Мами й Тата.

— Бейлі! — суворо гукнула мені Мама.

— Поганий собака, Бейлі, — сердито сказав хлопчик.

Я був просто приголомшений таким несправедливим обвинуваченням. Поганий? Мене випадково зачинили в гаражі, а я охоче пробачаю це їм. Чому ж вони сварять мене та показують пальцем?

За хвилину я вже знову був у гаражі й допомагав хлопчикові збирати все, чим я погрався, і більшу частину того, що було в перекинутому контейнері. Прийшла Мама, перебрала одяг, забрала його в дім, а мене так ніхто й не похвалив за те, що я знайшов усе це!

— Собачі Двері, — суворо сказав хлопчик, але нічим мене не пригостив. Я вже почав думати, що то теж якась лайка, на зразок «поганий собака», і це, як мінімум, було дуже прикро.

Вочевидь, усім сьогодні було непросто, і я, звичайно, дуже хотів, щоб лихо якнайшвидше забулося, але, коли прийшов Тато й дізнався про ситуацію в гаражі від Мами та хлопчика, він розкричався. Тоді я зрозумів, що він на мене сердиться. Я тихо втік до вітальні, не звертаючи увагу на хитру пику Димка.

Тато й Ітан кудись пішли зразу після вечері. Мама сіла за стіл і почала дивитися в якісь папірці, не зводячи з них очей навіть тоді, коли я поклав їй на коліна чудовий обслинений м’ячик.

— Фе, Бейлі, — сказала вона.

Коли додому повернулися Ітан і Тато, хлопчик покликав мене в гараж і показав мені велику дерев’яну коробку. Він заліз у неї, і я до нього долучився, хоча там було парко й тісно удвох.

— Будка, Бейлі. Це твоя будка.

Я не розумів, як ця коробка зі мною пов’язана, але погратися в «будку» був не проти, якщо при цьому мені дадуть смачненького. «Будка» — це залізти в дерев’яну коробку й з’їсти собаче печиво. Ми робили штуки з будкою і з собачими дверима, поки Тато ходив по гаражу, розставляв різні речі на верхні полиці й прив’язував мотузку до великого металевого контейнера. Я неймовірно зрадів, що «Собачі Двері» тепер знову пов’язувалися зі смачним!

Коли хлопчик втомився від цих штук, ми зайшли в дім і почали борюкатися на підлозі.

— Час спати, — сказала Мама.

— Ну, будь ласка, матусю! Можна, я ще пограюся?

— Нам обом завтра до школи, Ітане. Час казати Бейлі добраніч.

Оскільки подібні розмови в домі відбувалися постійно, то я рідко звертав на них увагу, але цього разу підвів голову, почувши своє ім’я та помітивши зміну настрою хлопчика. Від нього повіяло смутком і жалем: коли він підвівся, то опустив плечі.

— Ну що ж, Бейлі. Час спати.

Я знав, що значить «спати», але ми, вочевидь, цього разу пішли туди іншим шляхом. Хлопчик привів мене до гаража й розважив мене ще однією грою в «Будку». Все було добре, але я був глибоко і прикро вражений, коли за хвилину хлопчик знову зачинив мене самого-самісінького в гаражі.

Я загавкав, намагаючись з’ясувати, що це все означає. Усе тому, що я порвав свою подушку? Я ж на ній усе одно не спав, тільки лежав для годиться. Невже вони очікують, що я ночуватиму всю ніч тут, у гаражі? Ні, такого просто не може бути.

Чи може?

Я так засмутився, що не витримав і заскавчав. Думка про те, що хлопчик лежить там, у ліжку, сам-один, без мене, сповнила мене такого жалю, що захотілося погризти черевики. Я плакав гучніше й побивався без міри.

Через десять чи п’ятнадцять хвилин нескінченного горя двері ледь прочинилися.

— Бейлі! — прошепотів хлопчик.

Я відчув велике полегшення й помчав до нього. Він ішов тихо, несучи ковдру й подушку.

— Добре. Будка, будка, — сказав він мені.

Ітан підібрався до великої дерев’яної коробки й підстелив там згорнуту в кілька разів ковдру. Я заліз до нього — у нас обох стирчали з будки по дві задні лапи. Я поклав голову йому на груди й зітхнув, а він погладив мене по вухах.

— Хороший собака, Бейлі, — тихо промовляв він.

Минуло трохи часу, коли Мама з Татом прочинили двері