Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

       Я йшла спокійною ходою, ні про що не думаючи й нічого не відчуваючи, окрім порожнечі. Сама не знаю як, але ноги привели мене до бібліотеки, двері якої були трохи прочинені.

«Валентина Михайлівна ще на роботі о такій порі?» — подумала я, вирішуючи, чи йти мені додому, чи зайти. Розум підказував повернутись, що я й збиралася зробити, як раптом почула голос Валентини Михайлівни:

— Ти ще довго там стоятимеш?

«Вона знає, що я тут?» — майнула думка, коли я переступала поріг. Усередині було тихо й напівтемно. Бібліотекарка сиділа за столом і щось писала у записнику. Підвела очі, поглянула на мене й усміхнулась:

— Важкий вечір?

— Е-е... звідки ви знаєте? — здивувалася я. — Ви також про це знали?

— Про що? Я ні про що не знаю. Просто... у тебе весь макіяж потік.

Валентина Михайлівна дістала серветки з ящика й простягнула мені.

— Що ж змусило тебе так плакати?

— Ну... — я не знала, з чого почати. А потім слова самі полилися з уст. Я розповіла про танець тата з Інною Іванівною, про зраду Христини й Наї, і про записку від тата: «Єдиній жінці у моєму житті», і про мій біль.

— Напевно, твій тато переплутав записки.

— Це все, що ви почули, Валентино Михайлівно?.. Я говорила про свій біль...

— І чому тобі болить? — запитала бібліотекарка, дивлячись на мене з ледве помітною посмішкою, у якій читався чи то біль, чи то насмішка — я ніяк не могла зрозуміти, що мене ще більше обурювало.

— Як?! Ви мене не слухали? Мені болить... — посмішку Валентини Михайлівни я все ж таки прийняла як насмішку. Вона нібито говорила: у світі так багато проблем, а ти мені тут розповідаєш про життєву необхідність — один чоловік знайшов одну жінку, який ще біль?!

— Слухала-слухала... Просто я зі своїх літ усе бачу по-іншому. Ти читала книгу, що я тобі дала?

— Звісно, я читала «Книгу 3»! — образилася я.

— Ти хотіла, напевно, сказати: третю книгу...

— Я...так. Але, Валентино Михайлівно, де ж позитив у цій ситуації? Не бачу нічого доброго в тому, що тато захопився!..

— А хіба тобі не подобається Ная? Хіба не мріяла, щоб вона стала тобі сестрою?

— Я... Це інше. Як тато міг?.. Чому нічого мені не сказав?

Валентина Михайлівна нічого не відповіла. Вона зазирнула в інший ящик і дістала ще одну книгу.

— А без неї ніяк не можна? Зараз мені точно не до читання.

Бібліотекарка мовчала. Простягнула мені книгу і знову схилилася над записником. Я згадала слова Валентини Михайлівни:

— Доля привела тебе до мене, дівчинко. А отже, книжки, які я дам тобі, неодмінно змінять твоє життя. Можливо, ти не відразу це помітиш, але будь певна: настане день, коли ти відчуєш себе справжнім велетнем. Просто читай. І бажай усім серцем стати велетнем.

Ще не читала «Книгу 4», але вже виходила з бібліотеки трохи іншою.

       Прийшовши додому, я зачинилася в кімнаті, вдягнула навушники і, вмостившись біля вікна, сіла читати з надією, що біль мине і прийде розуміння. І воно прийшло — хоча й не одразу. У вихідні я читала. За цей час не відповідала на повідомлення, не спілкувалася з татом, виходячи з кімнати лише поїсти чи помитися.

Після прочитання я мовчала. Поклала книжку на полицю й пішла на кухню. Сіла навпроти вікна, спостерігаючи за сусідами. Цього разу я не думала, хто де живе, чи є там мама. Просто дивилася перед собою, думаючи про прочитане. Моє серце ще пульсувало голосом дівчинки, яка була «не такою, як усі», і її бабусею, що залишила по собі цілий слід у її серці, навіть у моєму. Я зрозуміла: дорослі не завжди знають, як правильно. Вони помиляються. Їхнє мовчання — це теж біль або страх. Їхні вчинки — спроба захистити чи зцілити себе. Несподівано я побачила в татові не зрадника, а людину. Ту, яка пережила втрату. Ту, яка знову вчиться любити — не замість мами, а після мами.

«Любов не зникає — вона змінюється... — подумала я, відкусивши шматочок шоколадки. — І якщо серце достатньо велике, в ньому вистачить місця для нових почуттів...»

Переді мною з’явилося усміхнене мамине обличчя.

— Мамо, я дорослішаю? Я вже велетень? — запитала я в порожнечі.

— Поки що ні, — відповіла мама. І зникла.