Катя Губська - Чорний Янгол. Початок, Катя Губська

14

Катрін стояла біля вікна своєї каюти. Ззовні — ніч вступила у свої права. Склянка рому тремтіла у пальцях, всілякі темні думки лізли їй в голову. Напій грів горло, але холод душі залишався невблаганним.

«Якщо Борро дійсно мене впізнає… тоді що? Він залишиться на “Аресі” назавжди? Чи я сама знову потону в його очах… Біс би його побрав!»
Її губи були міцно сжаті. Серце билося важко.

 «Навіщо я його зустріла? Навіщо полюбила?»

Вона різко мотнула головою, намагаючись викинути непрошені думки. У ту ж мить  почула глухі, рішучі удари в двері.

—Відкрий! — голос за дверима був упевнений, владний.
— Пішов геть! — крикнула Катрін із злістю.

— Ти думаєш, що пляшка допоможе тобі забути?

Вона не відповідала.

— Відкрий двері, чуєш? Я не відступлю, поки не впустиш!

Ключ у замку провернувся. Двері відкрились і до каюти зайшов Жан.

— Що з тобою сталося? — тихо спитав він, глянувши на неї з тривогою.

— Сядь! Замовкни! Не бачиш я насолоджуюсь життям, — кинула вона з гіркою посмішкою, не відводячи погляду від вікна.

— Якщо це через графа, то... — Жан зробив крок ближче, — ...пляшка не вирішить нічого. Біль може вщухнути на мить, але зранку він стане тільки гострішим.

— А ти в цьому знавець, як я бачу? — її голос був крижаним.

— Я тебе бачу. І мені не байдуже. Я не можу стояти осторонь.

Вона повільно повернула голову і подивилася прямо в очі.

— Не пудри мені мізки. Іди геть. Я не хочу слухати тебе.

Жан різко вихопив пляшку з її рук.

— Тепер слухай мене! — його голос уперше прозвучав із засторогою.

На диво, Катрін не пручалась. Вона сіла в крісло уважно дивлячись на нього.

— Якщо це справді через Борро, то послухай… він не вартий сліз. Таких, як він, багато. Красивих, мужніх…

— Він був моїм чоловіком, — перебила вона, тихо. — Я знала його справжнім. Я його любила. І, як це не звучало божевільно, все ще люблю. І відчуваю, що він мене також. Інакше не шукав би…

Жан мовчав.

— Ти його не знаєш… — додала Катрін, повільно зриваючи з обличчя маску, яка досі була на її обличчі.

— Так! — сказала вона сама собі. — Він не відступиться.

— Чому ж тоді на балу він не підійшов?

— Ти був поруч!

—Це моя провина, що ви не поговорили?

— Так, твоя! — викрикнула вона.

Жан завмер. Його брови зійшлися.

— Та якби ти сама не покликала мене, я хіба нав’язувався б? Подумай, перш ніж говорити!

Настала тиша. Хвилі за бортом стали єдиним звуком та ще відлуння голосів команди на палубі.

— Дай мені випити!

— Ні!

— Я - капітан! І я наказую!

— Не такого роду наказів я слухаюсь.

— Я сказала: дай!

— Ні, — сказав Жан і зробив ковток сам.

— Чудово! У мене ще є.

Катрін витягла нову пляшку. Але довго вона не протрималась — Жан і цю забрав. Очі її палали:

— Тисяча бісів, що ти собі дозволяєш?! — не встигла вона договорити, як він раптово притиснув її до себе і поцілував.

— Навіщо? — прошепотіла вона спантеличено.

Жан мовчки поцілував знову — сильніше, довше.
Вона здригнулася… а потім відповіла. Обвила його шию руками, притиснулася до нього. Він взяв її на руки та поніс на ліжко. Вона не опиралася. Її дихання стало нерівним. Вона шепотіла щось незрозуміле, кусала його губи, розстібала сорочку…

— Я тебе ненавиджу… — хрипко прошепотіла вона.

Він повільно розстібав її камзол. Великий палець торкнувся шкіри під грудьми. Він цілував її — спершу губи, потім шию, плечі, живіт…
Катрін зірвала з нього сорочку і перевернула його. Її пальці мандрували по його тілі.

— Хто ти, Катрін?.. — прошепотів Жан..

Вона схилилася до його вуха і прошепотіла:

— Я — океан. І сьогодні вночі він твій. Але тільки на одну ніч…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍