Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Розділ 6

Трибуни загули громовим радісним вигуком, коли на свій особистий стілець всівся король після палкої промови про турнір, переможців та майбутній банкет. Моє ж місце було зліва від нього, підкреслюючи близькість до влади, але не приналежність, бо праве завжди займає радник. Але навіть ці задоволені усмішки та крики не могли приховати палкої, майже хижої уваги до моєї персони. Я відчувала їхні погляди на собі, як дотики тисячі невидимих пальців. Оточення короля теж не було в захваті від моєї присутності, але тихо мовчало, слухаючись свого великошановного володаря.

А я ж зі свого боку намагалася боротися із цим приниженням та роллю експоната перед усіма ними, навіть серед такого урочистого дійства. Кожен погляд був вироком.

На арену вийшли лицарі зі знатних родів. Їхні начищені новенькі обладунки на денному теплому сонці здавалися справжнім дзеркалом, що пускали блискучі сліпучі бліки. І, звісно, викликали стогони від глядачів — немов зітхання колективного захвату.

Поки представляли всіх учасників, що виступали вперед під оголошення своїх імен, я боролася з нудьгою і сильним бажанням встати й піти геть, лиш би не відчувати ці оцінюючі погляди. Хотілося просто зникнути, розчинитися в повітрі. Добре, що на мені була маска і приховувала мою глибоку зневагу до цих людей.

Перший бій на мечах одразу ж здійняв хмару пилу на арені, а брязкіт зброї розкотився над ареною, сплітаючись із вигуками трибун.

— Вас щось засмучує, Іріс? — тихо запитав король, розслаблено розвалившись у кріслі, його голос був ледь чутним крізь гамір, але сповненим прихованої цікавості.

— Чому питаєте? Це так помітно по моєму обличчю? — мій тон був сухим, як пил на арені.

Куточком ока побачила як він легко усміхнувся, розуміючи мою іронію.

— Після вчорашньої страти мерзотників, ви занадто тиха, — його голос став трохи твердішим. — Це можна прийняти за не виконання одного з пунктів договору. Пам’ятаєте? Розважати мене.

— Я вважала, що моє мовчання скарб для вас, — відрізала я, не дивлячись на нього.

Лицарі продовжували танцювати в ритмі смерті, що перетворився на ритуал, вимахуючи мечами з важким пихтінням.

— Іноді мені хочеться, щоб усі замовкли. Але ваш голос я б слухав завжди, — протягнув він, і в його словах бриніло щось хиже. — Не любите подібні розваги?

— Це розвага? Якийсь час тому, ви говорили про велич та славу турніру, — спокійно промовила я, спостерігаючи як ці двоє в блискучих латах невміло й зі страхом на обличчях імітували битву.

— Турнір для розваг, а справжні битви на полі бою, — байдуже відповів він, його погляд був прикутий до арени.

Раптом один із лицарів хитнувся, ніби підвернув ногу, і гостре лезо противника з лязготом впало йому на плече. Кров, яскраво-червона на тлі блискучих обладунків, потекла по металу. Це викликало гамір серед трибун, змішаний із зойками та вигуками. Той так і не зміг витягти свій меч, змушуючи іншого кричати від болю.

Деметрус різко підвівся і мовчазно наказав прибрати пораненого. А іншому показав знак переможця. Жодного вагання, жодного співчуття — лише холодна ефективність.

— Що ж скажете ви, Іріс? — промовив він повертаючись у крісло, його погляд ковзнув по арені, а потім зупинився на мені.

— Битви проходять не тільки на полях бою, — відповіла я, мій голос був рівним. — Ми кожного дня боримося із собою і іншими… не тільки зброєю.

— Гарно сказано, — губи його ледь помітно розтягнулися в усмішці. — Зброєю може бути не тільки гостре лезо.

На пісок, залитий свіжою кров’ю, вийшли наступні учасники. Їхні рухи були зовсім іншими — впевненими, відточеними. І вже цей бій був ритмічним і захоплюючим.

— Ця вистава заради слави й неминучості жертв заради досягнення цілі, — промовив Деметрус, його тон був байдужим, наче він коментував гру, а не життя.

— Це насильство, яке не має сенсу, — відрізала я.

— Це ціна перемоги, Іріс, — його погляд став пронизливим. — Для вас це невиправдана жорстокість, а для лицаря — тернистий шлях до слави та визнання. Беручи участь у турнірі, кожен знає ризик і приймає умови участі.

Натовп вибухнув новими вигуками, коли на арені зіткнулися щити.

— Так, — мій голос був ледь чутний крізь гамір. — Приймає.

— Саме так, — король ледь помітно нахилився до мене, його голос став тихішим, і в ньому знову прослизнуло щось хиже. — І знає ціну. Як і ви, коли погодилися на наші умови. Ви прийняли свій ризик. Чи не так? Знаючи, що можете… програти?

Його слова, тихі посеред реву трибун, вдарили сильніше за будь-який меч. Програти. Я вже програла, коли не змогла врятувати її. І він знав про це. Він бачив мою рану й тиснув на неї.

— Ми в щось граємо?

— Ви знаєте, що я мав на увазі, Іріс. — він суворо наголосив на моєму імені. — І краще більше не провертати подібних витівок, як цієї ночі. Бо це може обернутися для вас… програшем.

Ну, звісно. Зникнення тіла Вергілії не могло пройти повз його увагу. Але ж я нічого не порушила.

— Але ж подібне не було заборонено правилами. гри, — відповіла я, дивлячись кудись повз нього, на кривавий пісок арени. — Чи не так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍