Олег Криштопа - Герої (не)війни

І от 26 травня, наступного дня після виборів, в аеропорту почалася справжня війна. За допомогою зрадника в новий термінал зайшли «кадирівці» й представники так званого батальйону «Восток» — більше сотні озброєних осіб. Протистояти їм мали лише 60 українських військових. Зведений підрозділ кіровоградського полку і 25-ї аеромобільної бригади. Вони повідомили командування про появу в терміналі озброєних людей, про те, що на даху встановлюють зенітку й автоматичні гранатомети, але у відповідь отримали класичну команду — не стріляти.

— Якби нам дали команду, бойовиків можна було б знищити на етапі, коли вони тільки наблизилися до аеропорту, — дратується Олексій в одному інтерв’ю. — З того дня воювали всі, хто там був. Я був на самому верху вежі — центру управління польотами, звідки добре проглядалася практично вся територія аеропорту. Кілька людей нашого підрозділу залишалися на перших двох поверхах, де розміщувалися адміністративні приміщення. Зверху я передавав дані. У день, коли в аеропорту почався перший бій, я бачив, як з боку супермаркету «Метро» і складів підходили люди. Перші постріли застали мене на парапеті вежі, яку теж одразу почали обстрілювати. На мене посипалося скло. Я відповз углиб будівлі. Відстрілюючись, зробив помилився — зробив один постріл і не змінив позицію, а відразу вистрілив знову. Ворог тут же визначив, де я перебуваю. Після цього я, спускаючись, робив постріл і йшов в інше місце. Так поступово я спустився вниз. Бійці, які там перебували, були поранені й посічені осколками скла: перші поверхи обстріляли з АГС (автоматичний гранатомет станковий. — Ред.). Надав допомогу — вколов, перев’язав… Ополченці, увійшовши в новий термінал, дуже хотіли захопити вишку. Щоб промацати, які сили її захищають, запускали якихось малоліток, щоб вони все виглядали. Ми не могли стріляти по цих дітях. Лякали їх і відганяли, роблячи кілька пострілів у повітря з пістолета. Представники батальйону «Восток» у новому терміналі захопили засоби зв’язку, які були в єдиній системі аеропорту. Тому вони виходили на зв’язок із нами. Кричали по рації: «Сдавайся, Кіровоград…»

Утім, уже о тринадцятій годині до бою підключилася українська авіація. Кілька ударів з повітря примусили терористів панічно тікати. Вони завантажилися в два «КамАЗи» і помчали містом. Обидва авто були розстріляні. Існує версія, за якою чеченців на «КамАЗах» знищили бійці терористичного угрупування «Восток», помилково прийнявши їх за українські підрозділи.

Через тиждень в аеропорт прибуло підкріплення — з 72-ї бригади. Частина кіровоградців, які вже пройшли бойове хрещення, і Олексій Щербак також, перебралися на північ — до Слов’янська і Красного Лимана. Якраз тривали спроби звільнити міста від терористичних угрупувань. Було багато поранених. Щербак уперше застосував свої вміння надавати першу медичну допомогу на побратимах. Відтоді й отримав позивний — «Знахар».

У червні 2014-го — нове завдання. Ізварине — кордон із Росією. Мета — перекрити канал постачання зброї з РФ. Доводилося перебувати фактично в тилу ворога. Боєкомплект і продовольство передавали повітрям — скидали з літаків.

Росіяни почали масовані обстріли українських позицій з власної території — артилерійськими системами залпового вогню. Так званими «градами». Українці виявилися до цього не готовими. Так зазнав поранення і Щербак — йому перебило нерв і відняло ноги.

— Ходити не міг… Коли я прийшов до тями, лице у мене було залите кров’ю — в лоб увійшов осколок. Найбільше переживав, щоб очі були цілими і «дзвіночки» не відбило, — Олексій сміється. — Перевірив те й інше — начебто все в порядку. Решта мене турбувало менше. Тому почав оглядати хлопців, які лежали поруч. Багато хто загинув. Кілька людей були дуже важко пораненими… Віталіку віді­рвало пальці на руках і пробило грудну клітку. Одному бійцю неподалік від мене ноги відірвало… По радіостанції зв’язався з сусіднім окопом. У нього і стягував хлопців. Добре, медикаменти були під рукою. У мене з собою в кишенях завжди було кілька джгутів, і в той день я якраз отримав знеболювальні. Вісім ампул були у мене в нагрудній кишені. Тому міг надавати допомогу тим, хто постраждав.

Інтенсивний обстріл тривав хвилин сорок. Після цього поранених посадили в авто і відправили в штаб батальйону 72-ї бригади. Дві доби поранені пролежали в наметі при санчастині — більш кваліфіковану допомогу отримати не могли. Вивезти їх було неможливо.

— В один із днів нас накрили «гради». Як же тоді захотілося жити! Я відповз і впав у яму, де генератор працював. Під час другого обстрілу забрався в бліндаж. Там мені вкололи знеболювальне, тому що кричав від болю. Адреналін, який не дозволяв мені відчувати біль відразу після поранення, перестав вироблятися.

За кілька діб поранених вирішили відправити на російську територію — у лікарню прикордонного міста Гукове. Це був єдиний спосіб їх врятувати.

— Єдина нормальна там людина — головний лікар. Виявилося, він родом з Кіровограда. Сепари були з нами на одному поверсі. На милицях виходиш покурити, а на тебе дивиться чувак з перебинтованою рукою… І в погляді його ненависть. У першу ж ніч в Гуковому я бачив з вікна, як шість «градів» стріляли в бік України. Є навіть відео, яке підтверджує це…

У російській лікарні українців допитували, морально тиснули. Зусиллями українського консула їх вдалося врятувати — спецрейсом відправили до Одеси. Відтоді Щербак лікується — чутливість в ногу ще не повернулася. Однак він не покинув своєї професії — воювати.

— Моя дружина постійно говорить мені: «Досить воювати». Але мені ж завжди хотілося бути військовим. Тому професію я не залишу. Я на своєму місці.

У серпні 2014-го Щербака нагороджено орденом «За мужність», а згодом у Чернівцях за врятування 8 побратимів нагороджено відзнакою «Народний герой України».

  Народний герой

— У мене питання: чому Саші не дали Героя України? Там, виявляється, дивляться, постійно він робив подвиг або не завжди. Мені б, чесно, хотілося вдарити того, хто це придумав, незважаючи на посаду. Тому що ти їдь туди і просто спробуй на «нулі» посидь, і я подивлюся, який буде героїзм. Там навіть у туалет часом стрьомно йти, не те що на сепарські міномети перти. За операцію в Пісках я теж отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня. Але мені, наприклад, соромно одягати цей орден, тому що такий же орден у Саші, тільки різниця в тому, що Саша мертвий, а я живий.

«Кащей», він же підполковник Кащенко, командир танкового батальйону, теж міг би претендувати на звання героя. Є за що. Тоді, у липні 2014-го, село Піски було під контролем ворога і наші бійці в Донецькому аеропорту перебували фактично в оточенні. Ні евакуювати поранених, ні доправити боєкомплект та продовольство. Від­новити контроль над Пісками і було завданням танкістів.

— Перед боєм я від самого початку не приховував від особового складу, що ми звідти всі не повернемося. І перед тим, як дати команду «по машинах», зібрав хлопців, перед усіма вибачився, бо, ну чорт його знає, хто повернеться, а хто ні. Правда, про себе особисто відчував, що все зі мною буде в порядку, а от тих, хто повинен загинути, це буває видно і по очах, і по поведінці. Деякі в чисте одягаються. Наприклад, Саша тоді запізнився, тому що він намагався якось помитися. Прийшов у новому камуфляжі. Я його ще лаяв за це — мовляв, куди він зібрався — на парад або воювати?

Рейд танкістів почався неподалік Курахового 8 липня. Тоді у складі батальйону ще було 10 танків. За кілька днів в аеропорт увійшла вже значно менша кількість бронетехніки — всього 5 справних танків і кілька БМП. 21 липня вранці слід було виконувати завдання з розблокування аеропорту.

— О п’ятій ранку я ліг поспати, хвилин 50, напевно, проспав. Андрюха