Олег Криштопа - Герої (не)війни

«Сьогоднішнє оточення ставиться до мене нормально. Прекрасно! От до тих, хто воював, хто з Донбасу, до тих бійців ставлення прекрасне. Але я б також, мабуть, ставився негативно, якщо молодий здоровий мужичара-біженець скиглив би: «Допоможіть!» Мені здається, навпаки, ми, люди з Донбасу, самі маємо захищати свою землю, а не чекати, поки це зроблять за нас. Я сам до такого ставлюсь негативно. Розумію — жінки, діти. А до мужиків дуже негативно. А до тих, хто воював, ставляться добре, хоч тут, хоч на Західній Україні. Я особисто не відчуваю негативу.

Хоча часом усе одно важко. Є упереджене ставлення. Бо менталітет Донбасу відрізняється, чого гріха таїти, багато кримінальних елементів, багато людей, які просто спилися. Почало все розвалюватись, і люди там перестали знаходити собі застосування. Звідси і наркоманія, алкоголізм. І, думаю, з цього все й почалося. Бо густота населення дуже велика, а роботи ставало все менше і менше. Тому ось так. Я не можу звинувачувати всіх, більшість людей просто обманули — всі шукали який-небудь вихід, думали, що будуть зарплати, бо ж їздять в Росію на роботу, значить, добре, значить, там краще. Думали, що, коли будемо в складі Росії, буде робота. Тільки з цієї причини. Затятих сепаратистів, може, відсотків 10—20 %, та й тому, в основному, бо люди доведені до відчаю — заводи вирізають, безробіття. Це також вплинуло на хід подій, дуже сильно вплинуло — так виглядає ситуація зсередини».

Війна змінила не тільки спосіб життя патріота, але і його самого: «Я перестав бути категоричним. Більш добрим став, чуйним. Бо живемо один раз, і, коли ходиш «під смертю», розумієш, що все те, що люди собі створюють, воно удаване, це мішура. Воно не варте наших днів».

У професію Саша не повернувся, бо «в Києві шахт немає, та й куди з однією ногою». Говорить і посміхається. Дуже щиро і навіть трохи по-дитячому. Він уже «напрацювався». Зараз, поки в квартирі йде ремонт, він відвідує курси — вчиться на психолога. Хоче в подальшому працювати з хлопцями, саме з пораненими, важко пораненими. Каже: «Це моє! І це дуже потрібно, бо багато хто приходить в дуже важкому моральному стані. Молодим хлопцям після поранень здається, що життя закінчилось. Хоча своїм прикладом я показую — дивись, я одружився, я живу, я навчаюсь, так що, навпаки, тільки розпочинається все. Жити з однією ногою — не проблема!

Думаю, мені більше довірятимуть. Хочу далі працювати або на Київському протезному заводі, або в госпіталі. І ще хочу займатись громадською діяльністю. От, наприклад, багато хлопців повертаються, у яких немає дому, немає сім’ї. Буду намагатись організувати центр (хоча це сильно сказано) — місце, де бійці зможуть деякий час перебувати, жити. Бо це реально проблема, дуже велика. Обживусь в Ірпені й буду намагатися все це організувати.

Мені 47 років, і сил у собі відчуваю на багато справ. Навіть та сама психологічна реабілітація. Посттравматичний синдром, він є в усіх, незалежно, був ти поранений чи ні. Пройти те все — це реальний стрес, і наслідки його є. Просто не кожен хоче зізнатись навіть собі. Але так чи інакше стрес переживають не тільки бійці, але і їхні сім’ї. І реабілітація їм теж потрібна.

Це те, з чим ми ще не стикалися. Це не можна порівнювати з афганським синдромом. Я ті моменти пам’ятаю. По-перше, тоді хлопці не були вдома, вони воювали не на своїй землі. Плюс та пропаганда, яка була тоді, і та, яка є зараз, — це велика різниця. Плюс той же бардак в армії, бо ж нічого не змінилось. Як пили, так і п’ють. Як крали, так і крадуть. Як убивали один одного… Бо ж маса втрат небойових. І це все накладає сильний відбиток. Особливо коли людина патріотично налаштована іде на фронт з благородною метою, а потрапляє туди і бачить пияцтво, мародерство, вбивства, чого гріха таїти, і з нашої сторони, то це коригує психіку.

Байдуже ставлення з боку вищих офіцерів підриває моральний дух більше, ніж сама війна…

Я сподіваюсь, що мій приклад хоч комусь допоможе. Навіть якщо допоможе хоч одному зайвий раз не підняти руку на дружину чи не накричати на дитину чи батьків… У будь-якому випадку треба залишатись чоловіком, батьком сім’ї. Ми ж для цього і народжені, щоб бути сильнішими і нашим жінкам, дітям давати можливість не кулаком відчути цю силу. Бути добрішими…»

«Правда потрібна в будь-якому випадку. Треба показувати і хороше, і погане. Реально показувати. Правда — вона рано чи пізно вийде назовні. Навіщо придумувати те, чого немає? Просто адекватність потрібна. Не треба нічого прикрашати та применшувати, і тоді все буде нормально!» — висновки, з якими важко не погодитись.

Може, коли у світі буде більше правди, то буде менше зла?

Розділ 5. На війні як на війні (ДАП, кордон і Савур-могила)

Шеф продавав календарі з «кіборгами» (від фонду «Повернись живим», здається, щоб допомогти армії), і я купив, тож весь 2015 рік прожив із ними в одній квартирі. Дванадцять чоловіків, а я не знав, чи вони живі, чи ще усміхається «квітень», чи є «вересень»?

Увесь 2015-й їх романтизували, про них уже написані книжки, і ось-ось будуть зняті фільми. Щоб позбутися зай­вого воєнного пафосу, достатньо глянути на фото загиблих. Розтрощені голови, випалені обличчя, вибрані очі, землистий колір шкіри. І підписи. Невстановлений чоловік. Нічого красивого, нічого героїчного. Просто шматок понівеченої плоті. Може, варто продавати такий календар?

  Аеропорт. Таран № 1

Мені розповідають історію про «альфівця», який, коли почалася битва за аеропорт, був у відпустці. Нічого не сказав дружині й опинився там. Був двічі поранений. Уважає, що обороняти споруди аеропорту не було жодного стратегічного сенсу. Злітна смуга і сьогодні під контролем української артилерії, використати її росіяни не зможуть. А сама понівечена будівля — не більше ніж символ і піар на крові. Тим більше, новий термінал не пристосований для ведення бойових дій. Гіпсокартонні конструкції прострілюють, сховатися майже ніде. Найгірше, передають мені його слова, — це були танки. Від їхніх снарядів не рятувало нічого. Позиції росіян ближче. Він з’явився просто навпроти нового терміналу і почав методично гамселити з гармати по бійцях. Підмогу пообіцяли через 15 хвилин. Поруч було лише БМП, команда якого — мобілізовані. Іти на вірну смерть відмовилися. У «беху» сів тільки командир — лейтенант. У машині не було навіть навідника. Просто рухома мішень. БМП рвонула на танк і вдарила його збоку. Трохи від’їхала і повторила маневр. Російський екіпаж нервово сіпався: танк то зривався з місця, то зупинявся, башта безперестанку крутилася, намагаючись прицілитися, але тривалий час це не вдавалося. Нарешті українське БМП спинилося, а танк відсунувся на достатню відстань для пострілу. Снаряд пропалив тонку броню. «Коли потім з БМП діставали тіло, то зна­йшли тільки шматок ноги», — переказує мені знайомий. Ця смерть не була даремною. Кількахвилинний бій врятував не одне життя. Якраз над’їхав український танк з Пісків і одним влучним пострілом знищив ворожий.

Для Олексія Щербака, снайпера Кіровоградського полку спецназу, війна почалася саме в Донецькому аеропорту імені Прокоф’єва. Військовим він хотів бути з дитинства. І от — на тобі, мрії збуваються. Уже 7 квітня він був на летовищі. Займав місце на диспетчерській вежі ДАП. Спостерігав, як відлітали з міста бізнесмени і середній клас — хто на Київ, хто в Росію або й до Німеччини. «Один дуже відомий олігарх», за словами Олексія, вилетів власним літаком. У повітрі