Джон Чівер - Буллет-парк

не було. Тоді він розбудив Неллі і сказав, що їхній син не повернувся. Знову подзвонив у Бюро нещасливих випадків, і знову ніхто не відповів. В поліції теж досі нічого не знали. Наступний поїзд з Нью-Йорка прибував о восьмій годині десять хвилин, і Нейлз всією душею віддався надії: Тоні приїде саме цим поїздом! Йому здавалося, що коли він справді повірить, то син таки приїде. Він поїхав на станцію і, коли поїзд зупинився, побачив свого сина у натовпі чоловіків і жінок, що приїздять у місто ранковим поїздом з паперовими мішечками в руках. Нейлз так міцно обняв його, що аж кістки захрустіли, і спитав:

— О боже, чому ж ти не подзвонив, нічого нам не сказав?

— Було вже пізно, тату, і я не хотів вас будити.

— Що ж трапилось?

— Ну, розумієш, мені було трохи сумно через отой футбол, і я вирішив купити собі книжку віршів. У книгарні я зустрівся з однією симпатичною жінкою, місіс Хеббард, і ми порозмовляли, а потім я запросив її в ресторан, а вона мене до себе повечеряти, і я пішов...

— І в неї заночував?

— Так.

Нейлз розумів, що його син уже цілком дорослий і нічого тут не бачив дивного. Але що ж це за жінка, що тягне його мерщій до себе в ліжко?

— Це, мабуть, якась повія?

— Та ні, тату, вона вдова і дуже розумна. Закінчила коледж Сміта. Її чоловік загинув на війні.

Це обурило Нейлза: коли вона віддала в жертву свого чоловіка, то чого це він повинен віддати їй свого сина! Йому здавалося, що порядна жінка, втративши на фронті чоловіка, повинна якомога швидше вийти заміж удруге, щоб не підкреслювати своєї самітності й не нагадувати людям про жорстоку несправедливість війни.

— Ну, — сказав він,— матері про це казати не можна. Треба щось придумати. Ти пішов на баскетбол, гра затяглася, і ти заночував у Кречменів.

— Але ж я запросив її на ленч.

— Кого?

— Місіс Хеббард.

— О боже! — злякався Нейлз.— Навіщо ти це зробив?

— Ну, знаєш, вона дуже самітна, у неї, здається, нікого немає, а ти ж завжди мені казав, щоб запрошував своїх друзів до себе.

— Гаразд,— мовив Нейлз.— Тоді хай буде так. Ти пішов у книгарню, зустрів там жінку, у якої чоловік загинув на війні, тобі здалося, що вона самітна, і ти запросив її на ленч. Потім дивився баскетбол, затримався й переночував у Кречменів. Гаразд?

— Гаразд.

— Дивись же!

Неллі ласкаво обійняла сина. Він сказав, що запросив одну вдову на ленч, а Нейлз додав, що ночував Тоні у Кречменів.

— Як справи у Кречменів? — спитала Неллі.— Я дуже давно їх не бачила. У них, правда ж, чудова кімната для гостей? Вони давно кличуть нас, щоб ми пожили в них кілька днів, але я вважаю, що найкраще спати дома. Треба б їм якось подякувати. Може, послати квіти? Я б написала записку.

— Не турбуйся,— відповів Нейлз.— Я зроблю все це сам.

Поснідавши, Нейлз спитав Тоні, чи не міг би той допомогти йому попиляти дрова, але хлопець відповів, що йому треба готувати домашнє завдання. Від слів «домашнє завдання» віяло чимось зворушливим, домашнім, вони свідчили про невинність, юність, чистоту — про все, що Тоні втратив у брудному ліжкові солдатки-вдови. Нейлзу зробилося сумно. Він пішов рубати дрова, потім помився у ванні, переодягнувся й налив собі склянку віскі з содовою. Неллі смажила на кухні баранячу ногу, і звідти йшов зовсім-таки чудовий, домашній запах. Нейлз подивився на дружину, але на її обличчі не видно було й сліду якоїсь підозри або передчуття,— навпаки, воно було таке щире й відверте, що він поцілував її в щоку. Потім пішов у вітальню, сів біля вікна й став чекати.

Тоні під'їхав машиною аж до ганку, відчинив дверцята, й звідти випурхнула, сміючись, місіс Хеббард — у сірому пальті з оксамитовим коміром, без капелюшка, тримаючи в руках парасольку, якою описувала широкі дуги за кожним кроком. Своєю правою рукою вона подружньому взяла за лікоть Тоні, її ноги, здавалося, ледве встигали за ним і парасолькою. Вона була нижча від Тоні і весь час кокетливо дивилася йому в обличчя, що дуже гнівало Нейлза. Її пофарбоване волосся мало якийсь невизначено рудий колір. На думку Нейлза, їй було років тридцять. Тому що була в черевиках на дуже високих підборах, стегна її здавались надзвичайно опуклими. Обличчя кругле й червоне, що дуже здивувало Нейлза. (Що це — нетравлення шлунка? Алкоголь?) Він відчинив двері й привітно запросив її увійти.

— Як прекрасно, що ви жалієте бідну вдову! — відповіла вона на запросини.

— Раді вас бачити,— мовив Нейлз.

Тоні допоміг їй скинути пальто.

— Добридень, — привіталася Неллі.— Прошу заходити.

Вона стояла на дверях вітальні, дрова весело тріщали в каміні. Її обличчя сяяло привітністю й радістю,— адже вона вітає в себе самотню жінку.

— Як у вас чудово! — вигукнула місіс Хеббард, втупивши очі в килим.

Нейлз подумав, що вона погано бачить.

— Дозвольте почастувати вас вермутом,— сказав він. — У неділю ми звичайно п'ємо вермут.

— Чудово! — зраділа місіс Хеббард.

Нейлз поспішив до буфетної. Тоні спитав, чи йому не треба допомогти, і Нейлз подумав, що слід би викинути за двері оту його знайому. Але вголос не сказав нічого.

— Гадаю, ви не дуже втомилися в поїзді? — спитала Неллі.

— Зовсім не втомилась! — відповіла місіс Хеббард.— Я мала щастя їхати з дуже цікавим попутником, це був молодик, у якого тут маєток. Забула його ім'я. Якесь італійське. У нього дуже чорні очі. Гм...— обірвала вона, помітивши на столі роман,— та це ж О'Хара.

— Я його тільки переглядала,— сказала Неллі. — Мені здається, що хто знає людей, подібних до тих, яких він описує, той відразу помітить, як він неправильно змальовує життя. Багато наших сусідів живуть просто, але щасливо, без усіляких там ускладнень. Я віддаю перевагу Камю.— Неллі вимовляла Каму-у.— У нашому читацькому клубі провадиться значна робота, і зараз ми вивчаємо його твори.

— Які саме?

— Ой, я ніколи не пам'ятаю назв,— відповіла Неллі.— Ми вивчаємо всі його книги.

Треба віддати належне місіс Хеббард: вона не стала далі розпитувати. Тоні подав їй попільничку. Нейлз уважно спостерігав за сином, як той тримає себе з цією приблудою. А той тримався по-джентльменськи. Він ні разу