Юрій Павлович Винничук - Лютеція

полководець короля Карла П’ятого, був навіть один, як казали про нього, упир, були письменники і колекціонери мистецьких річей, і був добрий мій знайомий, львівський воєвода Петро Дунін-Борковський. Петрусь... — Вона мрійливо закотила очі, потім додала: — Усі вони повиїжджали, а я, бідна, не маю з ким згадати старі часи.

— Геть усі виїхали? — перепитав я. — Бо, власне, я хотів це з’ясувати.

— А де ви ці альбоми взяли? — Я пояснив. — A-а, в Брюховичах? О, та то якраз вілла пана графа. А той генерал, скурвий син, її загарбав. І кажете, що там ще повно старих річей? A-а то злодійня францувата! Знаєте, що я вам скажу... є одна поважна пані, яка нікуди не виїхала. Вона ще жиє. Я, правда, з нею погнівалася... точніше, вона зі мною... і, як завше то буває — через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого відбив... вона в мене чи я в неї. Вона є на цих світлинах. О, прошу дуже.

І вона показала вродливу дівчину в спортовому теплому костюмі на лижах.

— Рената... Реня... так ми її кликали. Вона теж з роду Борковських, і, між іншим, часто бувала на тій віллі. Там відбувалися незлецькі бали з феєрверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам ті всі люди?

— Мені здається, що вілла мусить ховати в собі таємницю.

— Гадаєте знайти скарб?

— Хотілося б, але то марні надії.

— Ну, то ось вам адреса Рені. Скажете, що я її вибачаю... — Вона замислилась. — Чи прошу вибачення?.. Гм... Одне з двох. Але ви скажіть, а вона поправить. То така нендза[7], що всьо пам’ятає.

— Вона, часом, не графиня?

— Ну як вам сказати... дочка графа. Але вийшла заміж за інджінєра, родина від неї відмовилася. Помирилися лише перед війною. А чоловіка її забрали до війська, і він згинув у Катині. Мала двох синів, обидва виїхали до Польщі не так давно, а звідти — до Америки. Тепер жиє сама.

Я не став зволікати і, поцілувавши руку пані Аліни, подався на Новий Львів. Пані Реня мешкала в маленькій старенькій хатині з невеликим садом. У саду копошилися кури. Худенька жвава літня жіночка сипала їм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, і привітався. Потім передав вітання від пані Аліни й сказав, що вона все вибачає.

— Вибачає! Вибачає? — аж захлинулася від обурення жінка. — Вона мене вибачає? Та то вона в мене повинна просити вибачення!

— Ой, я все наплутав, — заторохтів я, — вона, власне, й просила її вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.

Господиня перевела дух і запитала:

— І ви задля того мене навідали?

— Ні. Хочу вам показати деякі світлини.

— Ага... — Вона хвильку роздумувала, відтак кивнула: — Тоді ходімо до хати.

Я слухняно пішов за нею. В хаті було чисто прибрано, на столі стояла стара ваза з квітами. Ми сіли до столу, і я виклав перед нею альбоми. Пані Реня не могла натішитися, вона виймала світлини, обертала їх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу їх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу їй віддати. Але, на щастя, вона все зрозуміла правильно, і коли переглянула, відсунула їх від себе.

— Світ, який зник без сліду разом із тими людьми, — у її словах вчувалася гіркота, а в очах зблиснули сльози. — Я вас кавою пригощу. Ви мені таке свято зробили.

Вона пішла до кухні й хвильку бренькала начинням. Повернулася з двома горнятками, потім принесла печиво і пляшку вишневого лікеру, який сама й зготувала. Нарешті настала пора розпитати її про віллу. Вона була неабияк здивована, що я там зараз живу, і я навіть мусив поклястися, що я не генеральський син. Ба більше — я їй показав свій паспорт, аби вона переконалася, що з таким прізвищем генерали траплялися вкрай рідко. Тоді вона розпружилася й розповіла, що справді не раз бувала на віллі, часом по кілька днів жила.

— А що вас цікавить? — запитала.

— Мене цікавить, що там раніше було на тій віллі. Меблі збереглися, посуд, багато книжок і газет на стриху. Генерал того всього не спалив. Фотографії теж зберіг. Може, був ще бодай архів?

— Архів... Пан граф вивіз його. Не думаю, що там ще щось зосталося... — Вона замислилася, налила нам лікеру й ритмічно постукала пальцями по столу. — Там багато чого було. Міг він щось і забути, бо збирався похапцем. Він був у чекістських списках тих, кого треба арештувати за те, що мав тісні контакти з УПА і з АК. Він їх намагався помирити, переконати діяти разом. Та коли рускі наблизилися, він уже не вагався, як у тридцять дев’ятому, коли змушений був таємно переходити кордон. Завантажив усе цінніше до авта й поїхав. — Вона знову задумалась. — Пригадую, що в нього був секретер із безліччю шухлядок. Він там тримав папери. Ви зазирали в нього?

— О, я його обстежив, але нічого не знайшов.

— Ні-ні, таємних шухлядок ви не могли знайти. Їх можна зауважити лише, якщо відсунути бічну стінку. Здається, з правого боку, якщо я знову не змилилась, де ліве, а де праве. За тією стінкою є дві шухлядки, де він тримав різні родові папери. Але не думаю, щоб він їх залишив.

— А ті шухлядки замикалися на ключики?

— Так, звісно. Ключики були сховані у верхній частині секретера, оздобленого різьбленими навершями. Ті навершя крутяться, в одному з них і зберігалися ключики. А бічну стінку треба сильно потиснути від себе, і вона поїде жолобками назад. Але обіцяйте, що коли там знову щось знайдете, то прийдете до мене й покажете. А я тоді вам ще щось розповім.

Я обіцяв, що обов’язково прийду. І запитав, чи можу передати пані Аліні, що вона пробачена? Пані Реня розсміялася:

— А то хитра бестія! Що я через неї нанервувалася! Але най буде... най тішиться. Бог вибачає, і я вибачаю. Та, зрештою, хіба я можу її не пробачити, якщо на її місці вчинила б так само?

4

Я вибрав час, коли на віллі нікого не було, поліз на стрих і почав добуватися до таємних шухлядок секретеру. Стінки, ані права, ані ліва, не рухалися з місця.