Юрій Павлович Винничук - Лютеція

від когось незнаного. І так мені було затишно в тих моїх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в інші місцини, з яких найдужче мене вабило те місто, затоплене в ніч, як на дні підземного моря, що ніколи не бачить світла сонця.

— Коли я з тобою кохаюся, — каже Юля млосним голосом, — на згадку спадає шокуюча правда, що людина на 85 відсотків складається з води. І тоді мене проймає страх: я боюся втопитися в тобі, влитися в тебе, наче струмок у річку, і щезнути. Коли ти виходиш із берегів, я захлинаюся...

У сутінках її тіло розквітає, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихає, тихо так скрапує мед із налитих по вінця вуст, що шукають одні одних.

3

Я звернув увагу, що в генеральському домі збереглися ще старі польські меблі, посуд, килими й доріжки, було кілька альбомів з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоєнними. Сумніву не було, що генерал заселився в дім, який належав заможній родині, відтак мене зацікавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цікавого, але я сам туди потрапити не зміг, бо він був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нічого проти, щоб я туди дістався, й показала, де генерал ховав ключ — у супниці, що пишалася червоними маками в серванті. Юля й сама ніколи не бувала на стриху, то ми полізли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безліччю ще старіших меблів, аніж у покоях — креденси, шафки, накаслики, був навіть доволі громіздкий горіховий секретер з безліччю менших і більших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрім старих квитанцій, рахунків, марок, сірникових пуделок, конвертів і стопки папірчиків для папіросів нічого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописів — переважно польських, але траплялися німецькі та українські. Здебільшого вони стосувалися медицини і техніки, тому я нічого цікавого для себе не знайшов, окрім газет. За сволоком несподівано я намацав шинку на лікоть завдовжки у закіпченій марлі. Вона апетитно пахла.

— Не думаю, що твій дідо вудив шинки, — сказав я.

— Ніколи такого не чула, — здивувалася Юля. — Що ти хочеш з нею зробити?

— Цікаво, чи вона збереглася.

— Дурний? Та їй бозна скільки років! Мабуть, ще до війни повісили.

— Вона вічна, — сказав я.

Ми спустилися на кухню, я розгорнув марлю і врізав шматочок шинки. Вона добряче всохлася, але на смак їй нічого не бракувало. Юля дивилася на мене виряченими очима й навідріз відмовилася пробувати цей смаколик. Я з’їв ще шматочок і сховав шинку в заморозник. На язику в мене був смак 1930-тих років — причастя львівською Атлантидою.

Однак стрих не переставав мене манити, мені все ще здавалося, що я на щось там натраплю. Я знову почав переглядати альбоми, але тепер зазирав і на зворотний бік карточки, де часто було щось написано. Хтось комусь пересилав їх і при цьому коментував чи вітав. Під тими привітаннями зазвичай були тільки сухі імена, але траплялися й прізвища. Скидалося на те, що родина, яка тут мешкала, належала до мішаного українсько-польського кола. А якщо так, то, може, не всі виїхали, і я зможу довідатися щось більше. Альбомів генерал не спалив, то, може, не спалив і старих паперів, листів. Недавно знайомий робив у себе ремонт і під підлогою знайшов щоденника колишнього власника помешкання, де були записані всі його походеньки. А що як і тут міг хтось заховати цінні папери?

До кого б я міг звернутися за порадою? І тут знову сплила мені на гадку пані Аліна, знайома моїм читачам за «Дівами ночі». Чесно кажучи, я не бачив її кілька років і не уявляв, як вона поживає, хоча трохи за сімдесят — не такий уже й вік, щоб переселятися до родинного гробівця. А те, яку неймовірну кількість людей вона знала з довоєнного Львова, давало надію, що когось вона зможе на тих світлинах упізнати. Я зателефонував їй і з радістю почув фонтан емоцій та дорікань, що я про неї забув і відцурався від її Школи кохання. Того ж дня я опинився у неї в гостях. Будиночок на Кривчицях не змінився, і привітав мене той самий кудлатий Мопсьо, який любить усіх облизувати, і хвіртка так само сполохано зойкнула. Я натис на дзвінок, двері відчинила дівчина з русявою косою. Я сказав, що мене чекає пані Аліна.

— Справді? — чогось хихикнула дівчина, змірявши мене поглядом з голови до ніг. — А як мені вас відрекомендувати?

Мені не хотілося нічого зайвого про себе казати, тому бовкнув: Юрко з альбомом.

— Альбомом? Яким альбомом? — витріщила вона свої чудові оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гіпопотама.

— Мальованим.

— Пхи... Які ми гонорові! — Вона крутнулася на підборах і зникла, а за хвилю вернулася й без слів провела мене до вітальні.

Пані Аліна виплила до покою, мов королева, у розкішному білому халаті з золотим тисненням. Вона практично не змінилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцікавився, як процвітає її Школа.

— Ох, Юрцю, ще тягну, хоч мені вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такі люди в то всьо закручені, що можуть бути клопоти. А ви як? Далі шукаєте роботу?

— Та ні. Уже знайшов. Помагаю писати генералові мемуари.

— І то все? А куди зникли ваші письменницькі амбіції?

— Лишилися при мені. Пишу в шухляду.

— І знову все зашифровуєте в метафори та асоціації? Я інколи думаю, що така література колись буде мати навіть більшу цінність, ніж та, що буде писатися в лоб. Хоча мій досвід підказує, що для тирана поет, який оминає політичні теми, рівно ж небезпечний, як і той, хто відверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вірю, що просто так, аби лише провідати стару схоровану бабцю.

І тоді я показав їй альбоми з фотографіями, які прихопив із собою. Пані Аліна уважно їх розглянула, і я навіть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осіб з цієї колекції знала особисто й дуже близько.

— Я вам скажу, що то за родина — то родина графа Дуніна-Борковського. У тому роду були українці й поляки, були там запорізькі козаки, був