Іво Брешан - Азартні ігри з долею

— Стривайте! — почав переживати Бонетті. — Тут потрібна обережність! Арешт поліцією в готелі, на очах в іноземців-туристів, не беремо до уваги. То б нам страшенно зіпсувало репутацію. Інакше кажучи, це нам не підходить. Звичайно, найліпшим варіантом було б, якби ви його спершу ідентифікували, а тоді б поліція його заарештувала, після закінчення зміни, дорогою додому...

— І як по-вашому я маю його ідентифікувати?!

— Дуже просто. Це можемо влаштувати хоч цієї миті. Знаєте, з опису, який ви нам дали і з особистих даних, які є в нас про людей... де хто був під час війни і тому подібне... ми вже маємо деякі здогади, про кого може йти мова. Але оскільки ми ще не зовсім впевнені, ви б нам могли допомогти у перевірці наших припущень... Ми маємо розробити чіткий план, як це непомітно влаштувати... — тут Бонетті надовго замислився, а тоді раптово, наче щось йому спало на думку, повів далі, звертаючись до Тюдора:

— Франко, ти залишайся тут з паном Башичем, а я відійду на хвильку подивитись, де сьогодні працює... знаєш, про кого я говорю... і тоді зможемо домовитись про деталі плану.

Бонетті пішов, проте швидко повернувся і сказав:

— Ще не прийшов. Він почне працювати лише з обіду. Сьогодні прислужує в залі. Ми мусимо почекати лиш півгодини. А тоді ми втрьох прогуляємось рестораном, наче пана Башича ознайомлюємо з готельними приміщеннями, це не виглядатиме підозріло. При цьому ви, пане Башич, уважно оглянете всіх офіціантів; коли ви його побачите, непомітно нам на нього вкажете, а ми тоді домовимось з поліцією, що робити далі.

— Треба це зробити якомога непомітніше, — Башич виказував ознаки стурбованості. — Знаєте, мені не хотілося б, щоб він зрозумів, що це я його викрив. Ви собі не уявляєте, що він тоді зі мною зробить. Згадайте, як він позбувся журналістки, яка була тут до мене.

— Ту, що зникла? Ви думаєте, він якось з цим пов’язаний?

— Коли я сам його тут побачив, у цьому тепер більше, ніж впевнений. Так чи так, подивіться, скільки часу минуло, а про неї ні слуху ні духу.

— Про те я маю свою теорію, але припустімо. Ваша гіпотеза зовсім не має під собою підґрунтя. Пан Тюдор і я проводжали її, коли вона відплила. Трап опустили, і подорожні почали підніматись на борт задовго до нашого приходу на причал. І навіть якщо він був поміж них, ми його не помітили.

— О, пане директоре, є тисяча способів пройти на корабель так, що ніхто цього не помітить, навіть екіпаж корабля. Особливо, коли йдеться про таку людину, як Дуда. Він просочився на борт, перш ніж ви прибули. Дівчина мертва, будьте певні. Вона його упізнала; а він побачив, що вона його впізнала. Якщо він ще й мене тут побачить, а, ще більше, якщо зрозуміє, що і я його побачив та впізнав, моє життя опиниться у великій небезпеці. А ви зараз збираєтесь це перевірити! Ви не смієте вагатися ні миті! Ви мусите негайно викликати поліцію і віддати у її руки того, у кому сумніваєтесь.

— Так, коли б тут ще не було тисячі «якщо»! А якщо то взагалі все він?! А якщо дівчина сама десь висадилася?! А якщо... Чекайте! Принаймні, з кораблем це все легко перевірити... чи міг він бути на ньому чи ні... — з цими словами Бонетті потягнувся по телефон і зателефонував, а тоді почав говорити у слухавку. — Говорить директор. Дай мені шефа зали... Послухай, Медені, негайно зайди до мене й принеси книгу робочого графіку в залі за весь минулий місяць.

Скоро в кабінеті з’явився огрядний чоловік у чорному піджаку та краватці-метелику, адже саме так одягалися шефи зали в усіх елітних готелях, тримаючи під рукою величезний талмуд. Бонетті без будь-яких пояснень взяв книгу в товстуна та почав швидко-швидко гортати її, а тоді на одній сторінці зупинився і ткнув у неї вказівним пальцем.

— Що це тут? — запитав він, не згадуючи імені. — З 28 до 31 травня його не було на робочому місці.

— Я пам’ятаю, що 27 числа він взяв три дні вихідних, — пояснив Медені. — Нещасний випадок у сім’ї.

— Ось як! Дякую, шефе, можеш йти! А ну ж подивімось... — Іво почав говорити тільки після того, як Медені вийшов. — Якщо він пробрався на борт «Славії» 28 травня, тоді 29 числа рано-вранці прибув до Рієки...

— Навіщо ж йому було пливти до Рієки? — перебив його Башич. — Якщо все було виконано ще до Корчули? Цього висновку можна дійти навіть з тієї писанини в газетах.

— Не вірю, що це сталося, перш ніж вони досягли Спліта. Подорож до Спліта була вдень, і це б усі побачили. Лише після Спліта смерклося. Отож, гадаю, саме тоді він міг щось зробити... Йдімо далі! Вранці з Рієки їде прямий автобус на Дубровник, тож він міг прибути назад вже 29 травня ввечері. Один день йому, скажімо, потрібний був для перепочинку, а вже 31 числа він з’явився на роботі. О, бачить Бог, все сходиться! Може виявитися, що ви маєте рацію, пане Башич.

— Однак виглядає так, ніби він має якесь алібі, хоча воно й має багато білих плям, — втрутився Тюдор. — Начебто напередодні він дістав звістку, що помер його дядько, і 28 травня вранці він поїхав у Чіліпи. Й отець Лука це підтвердив. Проте, коли він прибув туди, якісь люди сказали, що сталась помилка і непорозуміння, тож він одразу поспішив назад, аби встигнути на корабель. Але, за його словами, так і не встиг.

— Якісь люди! Якісь люди! Хотілося б дізнатися, що ж то були за люди.

— Я його питав, проте він мені так і не відповів. Посилався на те, що він їх не знає. Або навмисне їх приховує, як козирний туз у рукаві, на випадок, якщо до чогось дійде.

— А чому ж він тоді, якщо, за його словами, це була хибна тривога, вже того самого дня, 28 травня чи хай навіть 29, не вийшов на роботу? Де ж він був тих три дні?

— Треба дізнатися, о котрій годині він був у Чіліпах і, спираючись на це, підрахувати, чи міг він встигнути на корабель раніше від нас.

— Боже, як все заплутано! Все можливо. І що був