Стівен Кінг - Керрі

Він запросив її в четвер після обіду, нервуючись, наче якийсь малий перед своєю першою вечіркою з морозивом.

На п’ятому уроці вона сиділа за чотири парти від нього, і коли урок закінчився, він попрямував до неї через тисняву квапливих тіл. За вчительським столом містер Стівенс, високий чоловік, що тільки почав повніти, замислено складав папери назад у затертий коричневий портфель.

— Керрі?

— Г-га?

Вона підвела очі від книжок і злякано прищулилася, ніби очікувала удару. День був похмурий, а втоплені в стелю квадрати флуоресцентних ламп не мали жалю до її блідого обличчя. Але він уперше побачив (бо це був перший раз, коли він по-справжньому подивився на неї), що вона далеко не огидна. Обличчя вона мала скоріше кругле, ніж овальне, а очі такі темні, що ніби відкидали донизу тіні, схожі на синці. Волосся в неї було темно-біляве й жорсткувате, зібране назад у ґульку, яка їй не личила. Губи повні, майже пухкі, а зуби — природно білі. Більшість ліній її тіла не була чітко означена. Мішкуватий светр приховував груди, лишаючи тільки символічні виступи. Спідниця барвиста, але все одно жахлива: її поділ спадав до середини литки старомодною й незграбною формою дзвона родом десь із 1958 року. Самі литки — дужі, округлі (спроба приховати їх вовняними гольфами була химерною, але невдалою) і гарні.

Вона дивилася на нього з дрібкою страху і дрібкою чогось іншого. Він добре розумів, що воно за інше. Сью була права, а коли вона була права, то він мав часу тільки на секунду задуматися, чи вся ця ідея обернеться добром, а чи тільки нашкодить.

— Якщо в тебе ще нема пари на Бал, то підеш зі мною?

Тепер вона моргнула, і в ту мить трапилося дещо дивне. Час, за який це сталося, був не більш як прологом до секунди, але пізніше він легко пригадав це відчуття — як пригадують сон чи déjà vu. Він відчув таке запаморочення, ніби його мозок перестав керувати тілом, — то було жалюгідне відчуття безконтролю, що асоціювалося в нього з перепоєм і неминучою нудотою.

Тоді воно минуло.

— Що? Що?

Принаймні вона не розсердилася. Він очікував короткого лютого вибуху, а тоді стрімкої втечі. Але вона не сердилася; вона ніби взагалі не могла осягнути його слова. Вони залишилися самі в кімнаті, між відпливом попереднього класу і припливом наступного.

— Весняний бал, — сказав хлопець трохи знервовано. — Він уже наступної п’ятниці, і я знаю, що запрошую пізно, але…

— Мені не подобаються такі розіграші, — тихо сказала вона й опустила голову. Хвилинку повагалась, а тоді обійшла його. Затим зупинилася й розвернулася, і він раптом побачив у ній гідність таку природну, що засумнівався, чи помічає вона її сама. — Вам Усім здається, що ви можете насміхатися з мене вічно? Я знаю, з ким ти гуляєш.

— Я гуляю тільки з тим, з ким хочу, — терпляче сказав Томмі. — Я питаю тебе, бо хочу. — Глибоко всередині він знав, що це правда. Нехай Сью й виявляла так своє покаяння, вона робила це через посередника.

Учні почали заходити на шостий урок, і дехто з них зацікавлено зиркав у їхній бік. Дейл Ульман шепнув щось до хлопця, якого Томмі не знав, і вони обидва вишкірилися.

— Ходімо, — сказав Томмі. Вони вийшли до коридору.

Вони пройшли півдороги до Четвертого крила — його наступний урок був на іншому боці школи, — мабуть, ідучи разом, але здавалось, що просто випадково, коли вона сказала так тихенько, що ледве можна було почути:

— Я б дуже хотіла піти. Дуже.

Він був досить чутливим, щоб зрозуміти: це ще не згода, і його знов обсіли сумніви. Але це вже початок.

— То ходімо. Все буде добре. Для нас обох. Ми про це подбаємо.

— Ні, — сказала вона, і її раптову замисленість можна було випадково сприйняти за вроду. — Це буде жах.

— У мене ще нема квитків, — сказав він, ніби не почув. — Сьогодні останній день, коли їх продають.

— Гей, Томмі, ти йдеш не в той бік! — загорлав Брент Джилліан.

Вона спинилася.

— Ти спізнишся.

— То ти підеш?

— Твій урок, — збентежено сказала вона. — Твій урок. Зараз дзвенітиме.

— Підеш?

— Так, — сказала вона з сердитою безпорадністю. — Ти й так знав, що я погоджуся.

Вона провела долонею по очах.

— Ні, — сказав він. — Але тепер знаю. Я зайду по тебе о пів на восьму.

— Добре, — прошепотіла вона. — Дякую. — Було схоже, що вона може от-от знепритомніти.

А тоді, ще з меншою впевненістю, ніж раніше, він торкнувся її руки.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 74—76):

Напевне, жоден аспект справи Керрі Вайт не оповитий такою таємницею, хибними тлумаченнями й сумнівами, як роль, яку відіграв у ній Томас Еверетт Росс, безталанний кавалер Керрі на Весняному балі старшої школи Юена.

Мортон Крачбаркен у своєму торішньому зверненні на Національному семінарі з психічних явищ, яке всі визнали популістським, двома найбільш приголомшливими подіями ХХ сторіччя назвав убивство Джона Ф. Кеннеді в 1963 році й те спустошення, що спіткало містечко Чемберлен у штаті Мейн у травні 1979 року. Крачбаркен зазначає, що обидві події закріпилися у свідомості громадян завдяки засобам масової інформації й обидві на повен голос заявили про той страхітливий факт, що одне скінчилось, а інше невідворотно мало почати свою ходу, на добро чи на зло. Якщо зіставити дві події, то Томас Росс відіграв роль Лі Гарві Освальда — того, хто спустив гачок катастрофи. Залишається одне питання: робив він це свідомо чи несвідомо?

Як стверджує Сьюзен Снелл, Росс збирався повести на щорічну врочистість саме її. Вона заявляє, що переконала Росса натомість запросити Керрі, щоб залагодити провину за свою участь в інциденті в душовій. Опоненти цієї версії, з яких останнім часом виділяється Джордж Джером із Гарварду, стверджують, що це або надзвичайно романтизований виклад подій, або відверта брехня. Джером гаряче й красномовно доводить: підліткам старшого шкільного віку не дуже властиво відчувати, що вони мусять «спокутувати» бодай що-небудь — особливо образу, завдану однокласнику, якого ніколи не приймали до жодної з груп.

«Було б дуже втішно, якби ми могли повірити, що натура підлітка спроможна на порятунок гордості й самоповаги пташки з нижнього щабля за