Марті - Тіні Системи 2, Марті

ГЛАВА 20: СПОГАДИ ПРО НЕМОЖЛИВЕ

Кіра стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як темрява повільно охоплює сектор. Її думки знову повернулися до того моменту з Олексою. Вона намагалася зрозуміти, чому все це так боляче — чому спогади з того часу досі так важко переносити. 

Вони ж були такими щасливими тоді. 

Ніщо не могло б їх зупинити. 

— Кіра, — Олекса знову озвався, його голос був спокійний, але в ньому чулися сумні нотки. — Ти колись мріяла про дітей? 

Те питання раптом відкинуло її у часі назад, коли вони сиділи на лісовій галявині, спостерігаючи за зорями. Кіра не знала, що відповісти. Мріяти про дітей у світі, де було так мало шансів на майбутнє… чи була це просто примарна надія? Вона глянула на Олексу, відчуваючи його відчуження, але також його підтримку. 

— Можливо, раніше, коли була надія. Але зараз я знаю: ми не такі, як інші. Ти, Олекса, не можеш стати тим, ким хочеш бути, і я теж не можу. 

Він дивився на неї, і в його очах було розуміння, якого важко було досягти. 

— Але ми можемо створити інший тип цивілізації, Кіро. Можливо, не таку, яка буде процвітати через покоління, але таку, яка виживе. Ми можемо зробити це, якщо не будемо думати про все, що втратили. 

Ці слова вдарили по ній. Можливо, це не було тим, чого вона хотіла, але це була реальність, яку вони змушені були прийняти. 

— Ми можемо стати чимось новим, — додав він, — і відмовитися від старих ідеалів, які не працюють для нас. Можливо, це і є наш шлях. 

Кіра відчувала, як його слова розвіюють її сумніви, але не можуть стерти болючу правду: навіть у новому світі, в нових умовах, вони залишаються іншими. Вони не могли повернути те, що втратили, і не могли створити того, що було неможливе. 

Але вони могли знайти спосіб продовжувати, навіть якщо це означало нове визначення людяності. 

Може, це було єдиним, що їм залишалося. 

— Ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Можливо, ми не будемо такими, як інші. Але ми можемо зробити так, щоб те, що ми будуємо, мало сенс для нас. 

Вона оглянула навколишній простір, тінь, що стелилася по стінах. Вона відчула, як важкість світу, що їх оточував, стискає її серце. Але в її душі загорілася нова надія. Не на велике майбутнє, а на маленьку можливість — хоча б для себе. 

Олекса підійшов ближче, поклав руку на її плече. Вони мовчки стояли разом, дивлячись на темне небо. Можливо, це був не ідеальний світ, але це був їхній. І з цього моменту Кіра знала: навіть якщо все навколо не має майбутнього, вони можуть побудувати своє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍