Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

Він на хвилину відійшов до кімнати, де лежала господарка, а потім повернувся із широкою, майже до вух, усмішкою. Ні, це не була усмішка щасливої людини. Швидше, це нагадувало гримасу відчаю, з яким люди сходять з розуму. Проте розум Лісового зараз був як ніколи чистим та ясним. Він наче прозрів, усвідомивши, як саме Остапов все це влаштував.

Свою версію він оголосив на кухні Михайловій. Відповідно до його припущень, перший акт цієї вистави почався ще вчора, коли Остапов помітив, що Віра Антонівна не повірила його виправданням про те, що по телевізору показали не його фото. Судячи з усього, знаючи про звичку господарки квартири підслуховувати, він вдав для неї, ніби терміново потребує нового житла, і навмисне голосно вимовив вголос цю адресу так, щоб вона могла її чітко почути. І про її звичку все записувати він, напевно, також знав.

Того ж вечора він дійсно телефонував сюди, але не щодо оренди квартири, а, як вже дізнався Лісовий, опитавши стареньку, щоб представитись волонтером благодійної організації, яка допомагає пенсіонерам продуктами в умовах пандемії. Він попередив її, що прийде сьогодні вранці.

Забравши свої речі та перевізши їх у невідомому напрямку, Остапов вирушив сюди. Він знав, що камера в супермаркеті зафіксує, як він набирає пакети з їжею, і правоохоронці, побачивши це, вирішать, що він запасається для себе. Але він скупив це все не для себе, а для бабусі, яка зараз очікує на швидку в сусідній кімнаті. І перед тим як передати їй «гуманітарну допомогу», він поклав до пакета телефон, з якого вчора телефонував і завдяки якому поліцейські зараз тут.

-Ого, Михайле… Я, звісно, ніколи не сумнівалась в твоїх розумових здібностях, але зараз ти мене вразив, – досі сидячи навпочіпки, промовила вона помічникові.

-Схоже, ми маємо справу зі справжнім кримінальним генієм, і зловити його нам вдасться лише тоді, коли зрозуміємо хід його думок, – із зарозумілим виглядом зазначив старший лейтенант.

-Я бачу, тобі це вже добре вдається, – з відтінком сарказму відповіла Михайлова. – То, може, ти його сам і спіймаєш, якщо так добре розбираєшся у суперзлодіях?

-Ну, ні. Після вашого виступу на телебаченні його головним ворогом тепер є саме ви. Гадаю, весь цей цирк він влаштував виключно для вас, щоб продемонструвати, наскільки він розумний. Так би мовити, похизуватись, спробувати справити на вас враження. Тому не здивуюсь, якщо його наступна акція теж буде спрямована на вас. І в такому разі ми матимемо шанс його впіймати.

-А чому ти вирішив, що я взагалі до цього якимось чином причетна?

-Дивіться. Підполковник Найда сказав, що всі ці відео він записав заздалегідь, а потім, зникнувши та переховуючись, поступово викладав їх до мережі, залишаючись в тіні. Але після того, як ви публічно назвали його злочинцем і заявили про намір посадити його за ґрати – він нарешті вийшов на світло, записавши позачерговий ролик, тим самим викривши себе. Отже, для нього ви – не просто хтось там. Як мінімум, він бачить вас в якості суперника.

-То ти хочеш використати мене як приманку, щоб його зловити? – з іронією звернулась вона до колеги. – Може, давай тоді поміняємось місцями? Ти будеш слідчим, а я – твоєю помічницею. Як тобі така ідея?

-Ну, що ви, Кіро Валентинівно. Всьому, що я вмію, я навчився лише у вас. Тому й ці мої версії щодо нашої справи – це теж, частково, ваша заслуга, – швидко підлизався поліцейський.

-Ти не лише новоспечений Шерлок Холмс, а ще й великий підлабузник, Михайле, – на обличчі дівчини з’явилась посмішка. – І якщо ти справді такий розумний, то скажи мені, для чого йому було це все? Чому він просто не міг зникнути, не розігруючи цієї вистави?

-Якщо чесно, Кіро Валентинівно, мені здається, що це ще не вся пісня, а лише заспів.

-Тобто ти вважаєш, що він задумав щось ще?

-Ви ж чули Найду? Ця людина розумна, а отже – небезпечна. І недооцінювати його ні в якому разі не можна.

До квартири увійшли медики швидкої допомоги. Фельдшер щось вколола постраждалій жінці, і співробітники завантажили її на ноші. Вийшовши з під’їзду, поліцейські були буквально заскочені зненацька групою журналістів, що чергували біля входу. Вони з’явились, ніби з повітря, злетівшись, наче мухи на мед. Представники найдавнішої професії оточили лікарів та каталку з усіх боків, намагаючись зняти події з найвигіднішого ракурсу.

-Це ще що таке? – Михайлова знову відчула розгубленість.

Лісовий, що застиг поруч, лише спостерігав, як спецпризначенці, намагаючись відтіснити журналістів, перешкоджали їм наближатись до постраждалої. Наче зграя ворон, натовп вигукував одні й ті ж запитання:

-Скажіть, що тут сталося?

-Хто ця жінка?

-Вона поранена?

-За що ви її побили?

-Що ви робили в її квартирі?

-Скільки злочинців ви затримали?

Багато з цих питань, як можна було помітити, носили відверто провокаційний характер.

-Хто їх сюди викликав? – Михайло поставив риторичне питання.

-Гадки не маю, – відповіла Кіра, все ще не розуміючи, як на це все реагувати.

Помітивши слідчих, хтось із журналістів кинувся до них, залишивши медиків із хворою. За ним потягнулась вся решта представників преси.

-Добрий день, скажіть, ви слідчий?

-Без коментарів! – Михайло швидко проривався крізь натовп, ведучи за собою Кіру.

-Скажіть, що тут відбувається? За що ви побили цю жінку? Її заарештують?

-Її ніхто не бив, – різко відповів Лісовий перед тим, як спецпризначенці відгородили поліцейських від настирливої юрби.

-Скажіть, а де злочинець? Кого ви затримали і за що?

-Без коментарів! – з цими словами Михайлова дісталась до автомобіля.

Грюкнувши дверцятами, колеги чули лише монотонний гул нескінченних запитань: «Скажіть! Скажіть! Дайте коментар! Що тут трапилось? Кого затримали?»

-Ти забрав телефон? – запитала Михайлова помічника.

-Так, – він показав їй запакований у целофановий пакет гаджет.