Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

Розділ 5

-Бачиш що-небудь?

-Ні. А ви?

-Нічого.

Поліцейські вже третю годину сиділи біля будинку №3 на вулиці Промисловій. Вони чекали, що зможуть помітити пересування пана Остапова в районі цієї адреси, проте за весь час спостереження нікого, схожого на нього, колеги так і не побачили.

-Що робитимемо? Може, підемо й постукаємо в двері?

-Дуже гарна ідея, Михайле. Як же я сама не здогадалась так вчинити? А він, знаючи, що його розшукує поліція, просто так візьме й відчинить нам. При тому, що він – майстер із виготовлення вибухівки та інших небезпечних речей. Люди, які переховуються, не відзначаються особливою гостинністю. До того ж, Найда сказав, що він далеко не якийсь там дурник.

-А що ж тоді робити?

-Для початку, потрібно переконатись, що він справді знаходиться саме за цією адресою. А раптом він знайшов іншу квартиру й зараз ховається там?

Раптом в кишені Михайлової залунав телефон. На дисплеї смартфона висвітився контакт «Найда».

-Так, пане підполковнику, – Кіра ввімкнула гучний зв’язок.

-Алло, Михайлова? Ви зараз перебуваєте за тією адресою?

-Так, на Промисловій, сидимо з Михайлом в засідці. А що?

-Дивіться. Ми перевірили всі вечірні мобільні виклики, здійснені з будинку, де мешкає Віра Антонівна. Один з них справді було зроблено на номер, який відстежувався за тією ж адресою, де ви зараз перебуваєте. Тобто ми дізнались, якою сім-карткою наразі користується Остапов. А головне – вона активна та подає сигнал із Промислової, будинок 3.

-Тобто він зараз тут? – перепитала Михайлова.

-Виходить, що так. Ще камера в супермаркеті, що в кварталі від вас, зафіксувала, як він вранці набрав повні пакети провізії та розрахувався готівкою. Вочевидь, планує довго не покидати житло.

-Ви впевнені, що це він? І коли ви встигли переглянути записи з камер супермаркету?

-Так. Впевнені на 100%. А щодо камер – така наша робота.

-Зрозуміло, – Кіра не стала вдаватись в деталі методів роботи спецслужби, а просто вирішила повірити СБУшникові на слово.

-Отже, судячи з усього, ви зараз перебуваєте там, де потрібно.

-Добре. В такому разі викликаємо спецпризначенців.

-Будьте обережні. Ще раз наголошую – він дуже розумний і доволі небезпечний.

-Зрозуміла. Будемо на зв’язку.

Слідча завершила виклик і поквапилась набрати Сергія Івановича, щоб викликати групу захоплення.

-І що тепер? – запитав Лісовий щодо подальших дій.

-Остапов знаходиться в квартирі, набравши попередньо велику кількість їжі. Тому на вулиці ми його точно не зустрінемо. Доведеться йти до нього в гості.

Співробітники Полку спеціального призначення, які прибули за півгодини, вибили двері квартири та оперативно зайняли приміщення. Не встигнувши переступити поріг, Михайлова почула пронизливий крик, що лунав із кінця передпокою. Вбігши до кімнати, слідча побачила літню жінку у вельветовому халаті, що лежала на підлозі, а один зі спецпризначенців спрямував на неї автомат.

-Забери зброю! – Кіра віддала наказ сержантові. – Не бачиш, у кого цілишся?

Жінка, тримаючись рукою за лівий бік грудей, стогнала, марно намагаючись зробити ковток повітря.

-Викличте швидку! – крикнула вона поліцейським, впавши на коліна ближче до неї та взявши стареньку за руку.

-В інших кімнатах чисто! – зайшовши, відзвітував командир групи.

-Швидку викличте! Бачите, жінці погано?

Офіцер розвернувся та передав по рації запит на виклик швидкої допомоги за вказаною адресою.

-Зараз. Тримайтесь, лікарі вже в дорозі.

-Ой, не можу… Серце…

-Я знаю. Лежіть! Допомога скоро приїде.

-Там. Там, – бабуся вказала рукою на шафу. – В аптечці є «Корвалол».

-Зараз, – слідча кинулась до зазначеного місця, висипала вміст ящика на підлогу і хаотично нишпорила серед ліків.

Тим часом в кімнаті з’явився Лісовий. Він спокійно спостерігав, як його наставниця дає жінці заспокійливе, і коли ліки було прийнято, тихим голосом покликав Кіру.

-Що там?

-Вам треба на це поглянути.

Старший лейтенант провів Михайлову до кухні та вказав пальцем на два величезні пакети з продуктами, залишені на столі. Гречка, соняшникова олія, макарони, борошно, консерви – те, що має великий термін придатності. Дівчина на мить завмерла в нерозумінні, але одразу ж кинулась назад до кімнати, прямуючи до господарки.

-Де він? – запитала вона спокійним, але квапливим тоном.

-Хто?

-Ваш квартирант.

-Який квартирант? – досі слабким голосом відповіла запитанням на запитання вона.

-Той, чиї пакети з їжею стоять у вас на кухні.

-Це волонтер приніс.

-Хто? – перепитала слідча.

-Волонтер.

-Який волонтер? – досі не розуміючи, про що йдеться, перепитала Кіра.

-Зараз волонтери носять продукти пенсіонерам. Через цю епідемію нам, літнім людям, не рекомендують виходити з дому… Ой, погано мені… Викличте швидку!

-Швидка вже їде, – заспокоїла її поліцейська.

Лісовий, не гаючи часу, кинувся на кухню і почав викладати вміст пакетів на стіл: рис, борошно, печиво, кілька в томаті, ще одна кілька в томаті. Спорожнивши один пакет, він взявся за другий.

Підійшовши ближче, Кіра не зовсім розуміла, що він робить, але його поспіх і наполегливість, із якою він майже висипав продукти, змусили її припустити, що хоча б хтось з присутніх розуміє, що тут насправді відбувається.

-Ось він! – з гордим виглядом Лісовий витяг із целофанової торби телефон.

-Що це? – в туманному стані розуму запитала слідча.

-Це мобільний, яким він нас сюди й заманив.

-Ох, твою ж бабусю…

Михайлова присіла навпочіпки, знову почавши масажувати скроні.

-Який же він розумний… З якою легкістю він заманив нас сюди. Як дітей.

-В цій ситуації він обдурив не лише нас, а й купу інших осіб, розігравши все, наче за нотами, – з сумішшю невдоволення та захоплення підсумував Михайло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍